1

— Не підходь до мене! — жінка стояла навколішки, впираючись долонями в мокру від крові землю, та важко дихала.

— І що ти зробиш, відьмо? — поцікавився той, хто ще пару хвилин тому гнав її, мов дикий пес, провулками міських нетрів, а тепер просто стояв, припавши спиною до стіни, і дивився… Вдивлявся в обриси її блідого обличчя, тьмяність скуйовдженого волосся, зібраного на потилиці, у вигин спини, яку звик бачити натягнутою мов тятива, в тремтіння роздертих рук, що відняли не одне життя. Він нарешті відчув себе переможцем, а тому не поспішав завершати справу: його здобич була надто виснажена, щоб чинити опір.

— Я нічого… я, — жінка ніяк не могла віддихатись, — але син…

— Це ж котрий? Що працює на фабриці за гроші? Чи той, котрого вчора пов'язали за крадіжку? — засміявся чоловік. — Та не важливо, у будь-якому разі обидва лише люди.

Спина відьми затремтіла. Хрип змішався із кашлем. З рота на землю бризнула плямами кров. Її зігнуло від болю, тому спиралась вона вже лише однією рукою, другою притискала живіт. Жінка сміялася, і сміх її звучав як безумство.

— Ні, Маркіасе, не вони, — голос дзвенів ненавистю та відразою. — Той, про якого ніхто з вас нічого вже не дізнається. Первісток.

— А-ась? Який ще первісток, — брови чоловіка вигнулись, від чого очі стали круглими, як монети. Зіниці здригнулися, змінивши розмір. Спочатку він хотів ще щось додати, щось максимально образливе, але за хвилину його обличчя скривило гримасою жаху. Він здогадався, про що каже відьма. Інстинктивно відступив на кілька кроків у бік, перебираючи варіанти свого порятунку, заметушився на місці подумки, так його й не знаходячи, і захрипів: — Ти не посмієш! Орден знайде тебе. Знайде та знищить! Тільки тоді твоя смерть буде довгою та болісною, як і у всіх твоїх попередниць!

— Хочеш сказати, що зараз вона була б швидкою й приємною? — жінка знову закашлялася від сміху. — Ні, Маркіасе, я не така дурна, як мої сестри. Я не вірю у можливість спокути гріхів. Не в цьому житті. Не в цьому світі. Не після того, що вже накоїла. Тому, будь ласка, заткнися і здохни!
 
Він не бачив, як її кров, що падала на землю, набувала форми. Він не знав, що отримавши форму та стане зброєю. Як і не звернув уваги у темному провулку, в якому майже не було світла, на відсутність у відьми тіні.

Смерть прийшла надто швидко. Буквально підірвала розслаблене відчуттям переваги тіло чоловіка зсередини розпеченими голками, що проштрикнули всі органи, кістки, шкіру. У голові, в грудях, у животі, в ногах та руках — боляче… Йому було надто боляче, щоб залишатись притомним, і він відключився, щоб вже ніколи не розплющити очі та не розтулити звиклого до погроз рота.

— Дем'яне, — прошепотіла жінка, втрачаючи сили і падаючи обличчям на землю, де не лишилось ні краплі її крові, лише його, того пса, що її заганяв, — дякую.

— Так, мамо, — прошепотіло в голові, і хтось м'якими теплими пальцями ніжно торкнувся її потилиці. Точніше, їй здалося, що то був дотик. Насправді це була лише тонка тінь, що повернулася до своєї власниці. — Я ж тобі обіцяв, що не покину.