Глава 22. Гра без правил

Карделія досі відчувала тепло його губ. Її серце калатало в грудях, а в голові вирувала буря. Це було безрозсудно. Це було небезпечно. Але це було правильно.

Вона підняла погляд на Ардіса, який спостерігав за нею з якимось хижим зацікавленням, наче чекав, що вона зробить далі.

— Ти не мав цього робити, — прошепотіла вона, але її голос звучав зовсім не переконливо.

Ардіс усміхнувся куточком губ.

— Чому ж?

Він зробив крок уперед, і вона рефлекторно відступила назад, але вперлася спиною в стіну. Ардіс нахилився, його руки з обох боків утворили пастку, з якої не було виходу.

— Ти боїшся мене, Карделіє?

— Я… — Вона намагалася зібрати думки, але його близькість збивала її з пантелику.

Ардіс нахилився ще ближче, його губи майже торкалися її вуха.

— Чи, можливо, ти боїшся того, що відчуваєш?

Карделія стиснула кулаки.

— Ти занадто самовпевнений.

Він розсміявся.

— Можливо. Але хіба я не маю на це права?

Вона відштовхнула його, намагаючись повернути собі контроль.

— Нам потрібно зосередитися на розслідуванні, а не на… — Вона запнулася, не знаючи, як назвати те, що між ними відбувалося.

— На нас? — підказав він.

Вона проігнорувала його слова і, зібравши всю силу волі, розвернулася до дверей.

— Ми повинні знайти справжнього винного.

Ардіс не наполягав. Він просто стежив за нею уважним поглядом, у якому блищало розуміння: тепер вона точно не зможе втекти.

Коли вони повернулися до маєтку голови селища, ніч уже опустилася на землю, огортаючи все темрявою.

Карделія вдихнула повітря — воно було просякнуте магією.

— Тут щось не так, — пробурмотіла вона.

Ардіс зупинився поруч, його погляд став гострим.

— Відчуваєш?

— Так. Темна магія… дуже сильна.

Вона зробила кілька кроків уперед і раптом відчула, як щось стисло її серце.

— Це пастка!

Але було вже пізно.

З темряви вирвався спалах енергії, і Карделія відчула, як її тіло скувала невидима сила.

Ардіс кинувся вперед, але потужний удар відкинув його назад, і він впав на землю.

— Карделіє! — його голос пролунав різко, але вона не могла відповісти.

Її ноги немов приросли до землі, а пальці не слухалися. Магія обвивала її, як чорні ланцюги, які дедалі міцніше стискали її тіло.

У повітрі пролунав глузливий сміх.

— О, то ось де ти, дитя темряви…

Карделія завмерла.

З темряви виринула фігура в чорному плащі. Його обличчя приховувала тінь капюшона, але від аури, яка його оточувала, холола кров.

— Хто ти? — прошепотіла вона, намагаючись вирватися з чарів.

— Той, хто шукав тебе все життя, — голос незнайомця був спокійний, майже лагідний, але від нього війнуло холодом.

Карделія відчула, як щось глибоко в її душі відгукнулося на ці слова.

Ардіс тим часом піднявся на ноги. Його погляд був лютим, руки вже світилися світлою магією, готові до атаки.

— Відпусти її, інакше я вб’ю тебе, — його голос був сталевим.

Незнайомець лише усміхнувся.

— Вона сама прийде до мене. Адже це її доля.

Карделія відчула, як щось глибоко в ній пробуджується. Що він мав на увазі? І чому вона відчувала, що ці слова — не просто загроза, а правда?