Глава 6. Угода з дияволом

Карделія спостерігала, як Ардіс віддаляється, а її серце билося в грудях, немов спійманий у пастку птах. Вона щойно погодилася працювати з головним інквізитором. З чоловіком, який, у разі найменшої підозри, без вагань відправить її на вогнище.

Але чи був у неї вибір?

Сутінки вже повільно вкривали селище, і вона знала, що ніч принесе ще більше запитань, ніж відповідей. Вона повернулася до свого будинку, відчуваючи, як тривога охоплює її свідомість.

— Ти ж знаєш, що він тобі не довіряє, так?

Карделія здригнулася від голосу, що лунав у її голові. Вона занадто добре знала, кому він належав. Її темна магія завжди знаходила спосіб нагадати про себе.

— Мовчи, — прошепотіла вона.

— Він підозрює тебе, — шепіт продовжував, немов вітер, що пробирав до кісток. — Чому б тобі не випередити його?

Карделія стиснула руки в кулаки. Їй не потрібні були ці голоси. Не зараз.

Вона увійшла до своєї оселі, зачинила двері й запалила свічку. Її погляд ковзнув по полицях із сушеними травами, флаконами з настоянками та книгами з лікування. Все, що вона робила в цьому селищі, було для блага людей.

Чому ж вона завжди мала ховатися?

Наступного дня

Карделія стояла перед своїм дзеркалом, заплітаючи волосся в довгу косу. Вона вирішила вдягти темно-зелену сукню, що підкреслювала її очі. Не варто привертати зайву увагу, але й виглядати надто скромною теж не хотілося.

Як тільки вона вийшла з дому, то побачила Ардіса.

Він стояв біля свого коня, одягнутий у чорний плащ, що контрастував із його білявим волоссям. Сонце підкреслювало чіткі лінії його вилиць і суворі риси обличчя. Він був втіленням всього, що вона мала б ненавидіти: безжальний, холодний, сліпо вірний своїй справі.

Але водночас у ньому було щось таке, що привертало її увагу.

Його погляд ковзнув по ній, затримавшись на її очах.

— Готова? — запитав він, голос спокійний, але з прихованою цікавістю.

— Як тільки буду з тобою, то навряд чи буду готова, — відповіла вона сухо.

Він ледь помітно посміхнувся.

— Відьма з гострим язиком. Цікаво.

Карделія мовчки піднялася в сідло. Вона не зводила очей із селища, що наближалося до них. Відчувала, як погляди жителів упивалися в неї.

Думки Ардіса

Він спостерігав за нею, ненавмисно запам’ятовуючи деталі: як її волосся блищало в ранковому світлі, як її зелені очі палали вогнем, коли вона говорила. Вона була не така, як решта.

Карделія.

Відьма.

Небезпека.

Йому слід було б триматися подалі. Але чомусь він не міг відірвати від неї погляду.

І він не був впевнений, чи це тому, що хотів викрити її таємниці.

Чи тому, що хотів її саму.