Глава 4

Ксюта сиділа у позі лотосу на бамбуковому килимку і натирала чайника з ісінської глини. Це був медитативний процес, коли розум заспокоюється і думки перестають літати дурними метеликами. Ще краще було б  попити чаю, але поки що Ксюта не могла собі такого дозволити, тому що догляд за посудом був у числі ії обов’язків. Ксюта думала і широка річка ії думок то розливалась і тихо плинула, а то починала бурхливо вспінюватись порогами.

       Дещо з того, що сказала їй Домініка, Ксюта розуміла, наприклад, пораду особливо нікому не розповідати про свою нову здібність, яка, до того, ще не була 100 відсотково підтверджена. Не вистачало третього випадку, який би перетворював співпадіння на закономерність.

        Але чому зовсім нікому? Зрозуміло, хвалитися даром своїм покупцям вона не буде, вони сторонні люди і можуть подумати, що Ксюта розумом

ушкодилась. Але свої? Чоловік, батьки, близькі подруги нарешті. Так, чужі люди можуть заздрити, але рідні, якщо не з ними ділитися, то з ким тоді? Майстриня вирішила прояснити це питання, як тільки в неї станеться така нагода.

        Нагода сталася вже через півгодини, коли до салона зайшла Домініка, маленька тендітна білявка та красень хлопец, який дуже на нєї був схожий.

     -Доброго дня – ввічливо привіталась Домініка. – Познайомся, це Олексій,  перевертень, обертається у вовка. Р-р-р, дуже страшного але доброго. Його сестра Аліна, магічні здібності відсутні, для соціуму вона володарка бойового пса-охоронника.

     - Сайонара – з посмішкою сказала Аліна, Ксюта трохи здивувалась, але виправила

     - Ніхао! – і пояснила – Сайонара це японською, а тут китайський салон.

     - І вам, шановні, не хворіти – чомусь басом сказав Льоха. – А чаю дасте? І печив смачненьких, з пророкуванням?

      Ксюта посміхнулась. Їй сподобались і Аліна, і ії брат, вони не здавалися замороченими на своїй несхожесті на інших, та ще й мали почуття гумору.

       Тому майстриня пояснила, що справжній китайський чай смакують без печив, цукерок та інших солодощів. Він смачний сам по собі і не потрібно чимось покращувати його смак. Ксюта запропонувати свіженький світлий у-лун з дивною назвою Те Гуань Інь, який був зібраний восени і мав дуже насичений приємний аромат.

         Усі четверо сіли на килимок і  Ксюта почала проводити чайну церемонію. Спочатку присутні мовчали, але з піали третьої  Льоха почав задавати питання, тому що не міг сидіти спокійно або не коментувати процес       

  -Ні, у нас дома не так – Льоха одним ковтком спустошив піалу. – кухоль на півлітра, це я розумію, можна напитися. Ще й цукору пяток ложек, люблю солоденьке. Тоді смачно-смачно.

-Телепень ти селянський – з лагідною посмішкою сказала йому Аліна. – Півлітра, цукор… Чайна церімонія – це ж дійство, навіть трохи магічне, воно дає силу і наснагу, або відчуття гармонії та єдності з всесвітом. Але що чекати від вовка, нехай і в людському вигляді.

 -Насправді,  і в словах Олексія є сенс – Ксюта розлила четверту заварку по піалах. – Є такий собі «підбутербродний» чай, який по своїм властивостям дуже смакує  із чимось – з варенням, ковбасою, цукерками. В нього потенціал – на одну заварку, та більше і не потрібно. Просто треба розрізняти, який зараз вам потрібен чай і навіщо. Ви ж не вдягнете у поле на картоплю вечірню сукню і фрак, це не буде мати сенсу. А на корпоратив ніколи не прийдете у брудній одежі двадцятирічної давнини. Так і з чаєм. Не у будь-якому разі потрібна чайна церемонія, іноді можливо просто заварити великий кухоль і випити його вприкуску з бутербродом із ковбаскою.

- Чай смачний і я вже почуваю приплив енергії,  - Домініка солодко потягнулася, та повела плечима – Але в нас із вами ще є про що поговорити. Ксюта, може ти здогадалась, але другий випадок з твоїми артефактами перевірив на собі саме Льоха.

   Ксюта автоматично кинула очима на руку перевертня,  браслета не побачила,  але Льоха помітив це і трохи засмутився.

 -З того вечора я його більше не вдягав. – перевертень відводив очі, немов Ксюта могла йому у чомусь дорікнути. – По перше, мені не подобається неусвідомлена трансформація, але по друге… я не відчуваю потреби його носити. Це неможливо пояснити, але так є.

 - Так, я знаю – Ксюта намагалась заспокоїти хлопця. – Це буває з моїми прикрасами дуже часто. Людина носить браслета не знімаючи, навіть спить у ньому і приймає душ. А потім –– знімає, вертає до шкатулки і півроку, а буває, ще більше, навіть не згадує,   що така прикраса в неї є.

Це має назву «самоцвіт відпрацював і пішов у відпустку».

- В мене він точно спрацював – відповів Льоха. – І, мабуть відпочіває зараз десь на віртуальних Мальдівах для напівдорогоцінних каменей.

   Ксюта здивувалась такій цікавій метафорі, але на думку їй спало більш важливе питання.

 -Чи можна поцікавитись, якщо це доречно, звісно, як ви стали перевертнем? Бо мене питання про зміну мого статусу зараз дуже хвилює.

-Та легко – Льоха зажмурив очі, ніби пригадуючи щось, і завів розповідь.

   З дитинства, скільки перевертень себе пригадував, йому снилися сни, в яких він був вовком. Це не було страшно, або потворно, або жахливо. До мохнатого тіла звикаєшь швидко, силою вовка насолоджуешся навіть уві сні, і тому Льоха не мав нічого проти таких незвичайних пригод.

  Але, коли йому виповнилось шіснадцять років, Льоха вперше обернувся у реальному світі, і це була, зрозуміло, несвідома трансформація.

Якось обернувшись знову людиною, хлопець побіг до сестри, бо їх батьки вже пару років, як поїхали заробляти гроші за кордон, і нікого поряд не було.

    Аліна повела себе дуже мудро для вісімнадцяторічної дівчини, і перше питання, яке вона задала братові, було – А ти вовк якого кольору? Сірого, мабуть? Ну йди до мене, вовчик мій сірий, я дам тобі ковбаски, ти, мабуть,  зголоднів.

    Річ у тому, що Аліна дуже полюбляла читати, і тому для неї вовкулаки, прибульці, гноми, космічні кораблі були такою ж можливою річчю,  як, наприклад, ввічливий водій маршрутки. Десь він точно є, але поки що не попадався, та й що з того?