Відьма і сокира

Самовпевненість присипляє пильність

У звичайному лісі, з деревами, норами, нерівним рельєфом і тваринами, як і належить багатьом історіям, жила собі людина. Подалі від усіх, у простій хатині. Плетені стіни були змащені глиною, а часто волога темна покрівля заросла мохом.

Сутеніло. Довгоочікуваний сонячний день у дощовому краї добігав кінця.

На подвір’я вийшла вродлива жінка з тремтячими руками, що стискали сокиру. У цих тендітних руках непомітно протікала велика сила, щоправда, до тягарництва та сила не мала жодного стосунку.

— Де ті дні, коли я розмахувала мечем направо й наліво? Це ж теж гостра залізяка. То в чому проблема?! — бурмотіла вона, немов стара бабуся. Упершись ногами в землю, жінка з неймовірним зусиллям підняла сокиру і гострим боком недбало звалила її на пень.

Останнім часом вона часто відчувала себе старою бабцею-буркотухою через нову манеру розмовляти, яка невідомо звідки причепилася, і зовнішня оманлива молодість ніяк не поєднувалася з її справжнім віком.

Із тріщини в пні вислизнув синій танцюючий вогник. Жінка провела по ньому рукою — вслід у синяві замерехтіли хвилі, мов по воді. У глибині вогняного світла з’явилися тіні. Відьма різко відскочила вбік. Першою з’явилася кінська голова, створена повністю з води, яка враз набула звичної нам форми. Тепер це білий, мов крейда, кінь із туманно-блакитними очима без зіниць — єдине, що залишалося незмінним попри будь-які ілюзії. Щоразу, коли звір ворушив головою, у його очах виднілося легке коливання чогось, що ніколи не зможе вгомонити свою істинну природу.

За ним з’являлися інші створіння, ще і ще. Вийшов десяток моцних жеребців, осідлані величними вершницями. Особливо примітні їхні неприродно рівні спини, порцелянові обличчя, нерухливо-кам’яні проникливі очі. Немовбито ляльки: лише голови ворушилися.

— Вам варто змінити вигляд. Не слід лякати людей завчасно.

— Лише МИ вирішуємо. Не втручайся в справи Баньші, відьмо, — відрубав хтось із них. Сопрано линуло багатьма голосами відразу, наче кожна з них вклала слова в холодок, який пройшовся уздовж спини.

Відьма стримано кивнула, не маючи наміру сперечатися.

Незабаром мало початися Полювання, у якій баньші, що збере найбільше душ, зможе зайняти вищу посаду. В цій події брали участь й інші істоти. Десь неподалік були сіди, землі фейрі, куди Аос Сі заманювали смертних обіцянками вічної молодості та достатку. Ілюзорно невимовно вродливі — для слабких людей аж до крові з очей — хитрі, пихаті, небезпечні. “Лукаві хулігани,” — так називала їх відьма.

Жінка, вириваючи сокиру з пня, втратила рівновагу і мало не впустила її собі на ноги, проте вчасно відкинула знаряддя вбік. Чарівне світло зникло.

— Хух, — вона вперлася кулаками в боки. — Чому щороку ця робота випадає мені?! Аос Сі, певно, зачарували мене розжитися чаклунським сокириськом.

З глибини лісу вийшла олениця, чию особистість відьма одразу впізнала, як тільки відчула присутність. Маленькі чорні очі терпляче спостерігали за господинею хатини вже певний час.

— Ти проведеш мене на Бенкет? — запитала відьма.

Олениця сіпнула вухом і поволі сховалася серед дерев.

— Гей, постривай! Ну що за манери у цих божеств? — бурчала жінка, наздоганяючи її. Темне волосся вибилося з коси, пасма лізли в очі та рот.

Колись за нею йшли легіони, а тепер вона, ледве дихаючи, погналася за вередливим створінням. Тиха й покірна? Та ця богиня — сама впертість! Відьма аж сичала від накопиченого роздратування.

Вона спустилася в низину яру разом з оленицею і ступила у тимчасові врата. В’язке, насичене вологою повітря лісу змінилося смородом алкоголю та смаженого м’яса. Мелодія природи лишилася позаду.

Почувши натовп, вона сповільнилася і заплела тугі коси заново.

Якщо запрошення прийшло, від нього не можна відмовитися, допоки входиш до світу Аос Сі, а відьма виконувала деякі, як от відкривання воріт, обрядові ритуали які супроводжували основні річні події, а отже була частиною світу фейрі.

Цей бенкет не відрізнявся від інших: метушня, ігри й танці, вихваляння прикрасами. «Все, як і кілька століть тому», — відзначила відьма і чимшвидше відігнала думки разом з відчуттям ностальгії. Зараз ще не час на повернення до повної сутності.

Жінка насторожилася. Її привели на святкування Белтейну, але з якою метою? Лише боги могли відвідувати підземний Великий зал, але вона — проста службовиця Фейрійського королівства, тим паче — всього-на-всього відьма.

У Великому залі виділялася жінка в одязі, зшитому зі шкур убитих, — напевно, нею самою — звірів, а над головою пишніли оленячі роги. Вираз її обличчя здавався зверхнім, але розважливим, пильним, старечим — як у більшості богів у цьому місці.

Серце відьми завмерло. Це єдина богиня, перед якою вона відчувала і побоювання, і повагу. Але, як виявилося, це був лише неймовірно реалістичний портрет.

На виступі рамки сиділа ворона з масивним кільцем із коштовним каменем на лапі. Вона здавалася тут недоречною, ніби просто хизувалася володінням портретом. Це потішило відьму.

Ось і старомодна Немона вихваляється своєю новою різьбленою колісницею. Поряд — статечний чоловік, оточений надзвичайно вродливими жінками. Дану, оповита птахами, навіть тут, у підземному світі. Вона була ще задовго до інших богинь. На думку відьми, праматір надто впевнена у своїй недоторканності та всемогутності. 

Серед богів був також огидний бог. Огиду викликала навіть думка про нього, бо він безсоромно лестив собі образом старця в багатих шкурах.

«Вигадливе вихваляння», — подумала відьма.

Дехто, як завжди, спізнювався.

Тут кожному було чим похизуватися. «Не бенкет, а виставкова зала, лепрекон мені в черевики!»

Нарешті вона знайшла найгіднішого серед богів. Вродливий, кремезний, тільки очі такі ж, як у всіх інших. Але нічого, всі його чесноти затьмарювали цю дрібницю. Якби не він, інші боги не мали б своєї зброї. Саме Гоїбніу викував усе, що вони використовують.