Глава 11

    Мені не спалося. Ще гірше зі сном були справи в Зоряна. Той віртуозно вдавав, що спить…але ж не спав й розважався якимись гранично депресивними думками. І його біль я майже фізично відчувала. Помучившись я все ж влізла в його той тонкий душевний світ. Й спробувала обережно розмотати ту чорноту. За цим ділом мене й застав  підбадьорливий прилив лютого жаху з запаморочливим відтінком глибокого страху смерті та тонким, обволікаючим відчуттям приреченості.

Як і тоді пес підірвався з місця й кинувся до дверей.

- Та, що там знову? – застогнала я, відпльовуючись від барвистих відчуттів сирої моторошності.  

Зорян теж схопився відразу. Пес спробував вибити двері.

- Це якесь грьобане дежавю.

  Ну, а далі все повторилося. Собака кинувся в хащі, Зорян з ножами в руках за ним і мені теж довелося бігти.

  Й ми знову опинилися на поляні залитою місячним сяйвом…А під деревом скрутилася дівиця. Клянусь своїм процесором, та сама дівиця. А я перебувала в такому гарному настрою, що навіть з надією пошукала перевертня. Але сьогодні обійшлося без містичних спецефектів.

  І пес і Зорян стояли поряд дівиці. Пес, стриг усе підряд поглядом, Зорян від нього не відставав.

- Селено, що тут?

- Вчорашня дівиця тут, – процідила крізь зуби, бо лють ще відчутно булькала в моїх жилах.

- І все?

- Прикинь, як пощастило. Бо я в настрої спопелити усе…живе і не дуже живе.

- Так!!! Ти світишся, – вказав мені на очевидне, Зорян.

- Ага. Зате ти тепер достеменно знаєш, що означає «палати від злості».

- Та я, якби обійшовся й без цих сокровенних знань, – вкрадливо так заговорив до мене Зорян. – Що треба зробити, щоб це припинилося?

- Трішки помовчи, я героїчно намагаюсь себе опанувати, – ще активніше засопіла я.

Тихеньке підвивання дівиці дратувало до останньої клітинки. Вимкнути її хотілося до тремтіння пальців. Й щось я таки зробила…Бо дівчина раптом зітхнула й повільно опустилася на м’яку лісову підстилку. Її аура відсвічувала спокоєм.  Чого не скажеш про мене.

- Селено, спокійно. Ти дихай. Вдихай…видихай… – з піднятими руками підкрадався до мене Зорян. – Що мені зробити?

- Стій на місці й не чіпай мене, – крізь зуби вицідила я слова.

Нерви ні до чорта. І те, що я ніяк не можу з цим справитися доводило мене до сказу. Й, чим більше я старалася, тим більше панікувала коли не виходило. Зрештою, сяюча кулька з моїх долонь таки злетіла прямо в небо й красиво там вибухнула салютом. Гарним таким салютом. Добротним. Феєричним. Правда, крона дерев від моїх дій дещо підвтомилася і підкоротилася. А так навіть всі залишилися цілі. Повторила заспокійливі дії, сперлася на коліна руками й трохи подихала.  

- Відьмочка, а ти умієш запалити, – спокійно на те вимовив Зорян, потрушуючи головою.

- І мене це добряче лякає.

- Ти в порядку? – уточнив він, оглядаючи мене з голови до ніг.

- І близько біля нього не валялася, але стало краще. Таки треба вчитися випускати злість, щоб ніхто більше не постраждав.

- Але в тебе вийшло. Ніхто не постраждав. Було фантастично, проте усі цілі. Он у шолудивого пса, взагалі, вираз на морді, наче він тут не при ділах й так собі вийшов сечовий пузир вигуляти.

Глухе гарчання показало, що пес не тільки все почув, але і зрозумів.

- А от цікаво собачий рай існує? – кинув Зорян в сторону пса.

Гучне клацання зубів тонко натякнули, що з жартами варто зав’язувати.

- Ой, спотикнувся об твою думку. Кажись роздушив, –  розважався Зорян з псом.

- Не свердліть мій мозок, –  застережливо підняла я пальця вгору.

- Як скажеш, спонсоре мого сивого волосся. Ми будемо поводимося чемно. А з нею що? – підійшов він до дівиці й прискіпливо оглянув тільце.

- Мені самій до ломоти у скронях цікаво, що вона знову тут робить? Це якесь сакральне місце? Чи у нас тут якась петля часу, то де тоді вовкулака? Чи може це якийсь збій у матриці?

- Солоденька, від твоїх ідей у присутніх трохи мозок плавиться. Й виникає враження, що успішний вихід з даної ситуації тиняється біля мінус нескінченність. А це може привести до емоцій. А вони нам зараз треба, як зайцеві бубон, як торішні бублики, як собаці другий хвіст, як дискета…

- Годі! Безцінне усвідомлення до мене дійшло. Хапай дівку й пішли додому, – роздратовано огризнулася я.

Почулося вовтузіння, важке сопіння, тихий стогін.

- Дівку захоплено, мій генерал! – з краплиною знущання долинуло через хвилину.

-  О!!! А, що це ти взяв розгон, як Деу Ланос в автобусній смузі?

- Так стараюсь!

- І того дурня розлітається, як гравій з-під коліс, – зважила його прискіпливим поглядом.

- Просто, коли ти така вся сувора й світишся у мене начисто відмовляють нейрони рухатися в мозку.

- О, то до того вони активно шаруділи?