Глава 10

 Мені, здалося, що до міста цього разу ми дісталися швидше або ж це суб’єктивні відчуття, бо цього разу я знала куди йти. Перед входом у місто я ще раз глипнула на нашу строкату компанію. Пес найчеснішими очима глянув на мене. Перевела погляд на Зоряна. Стоїть перегойдується з носочків на п’ятки. На обличчі задума й нервове напруження. Бліда Любомира тремтячими пальчиками перебирала зав’язки на сорочці. А компанія то, яка гарна у нас так і не знаєш, що трапиться за наступним поворотом.

- Куди далі? – поцікавилася я.

- Завітаємо до інспектора. Плакса, то його проблема, – буркнув Зорян

- Щось минулого разу інспектор тобі не дуже зрадів, –  покосила я на нього.

- Я йому радію ще менше, але це не завадить мені скинути йому його роботу.

- Справедливо. Проте так, щоб ми звідти вийшли, – захвилювалася я

- Та за кого ти мене маєш?

- Ти справді хочеш почути відповідь? – розпустилася посмішка на моїх губах.

- Та все під контролем, –  відвів він погляд.

- От і пам’ятай про це. Позаяк цей триндець колись закінчиться, головне – нам не закінчитися раніше за нього.

- Зрозумів. Поводжусь, як янгол.

- Це, як який янгол? Якого випадково захопив Сатана й тепер не знає, як того щастя здихатися?

- Селено, від вивертів твоєї уяви відбирає мову. Таке враження, що світлі думки у твоїй голові з роду віку не ночували, –  скривив він губи.

- А! Згуртованість, то не наша сильна сторона. Але я тебе прошу, зосередься й поводься чемно.

- Я тебе почув. Нормально все буде.

- Сподіваюсь.

   І у відділок ми зайшли, як до себе додому. Впевнено і цілеспрямовано. Працівники відділку нашу строкату компанію провели ошелешеними поглядами.

  А інспектор, то як нам зрадів. На його обличчі відразу виник вираз, наче його відразу прихопив гострий напад геморою та пульсуючий зубний біль, які намагалися перетягнути ковдру «в якому місці болить більше». А після того, як він побачив собачку, то виникло майже фізичне враження, що обухом по голові йому таки вгріли. І він дивився водночас і на собаку, і на мене. Дивився, бачив, але не йняв віри. Німа сцена. Рухомий рядок.

   Я щось розгубилася на ті яскраві емоції шоку. Й косилася на Зоряна. Той теж стояв з зосередженим виглядом й запитанням в очах. Нічого незрозуміло, але дуже вже загадково.

Зрештою, інспектор відмер, потер свою шию, дотягнувся до столу попив води. Й знову повторив оглядини «мене й пса».

- І що це означає? – видихнув нарешті.

Й собі глянула на пса. Сидить. Нудьгує.

- Ви про що? – поспішила уточнити.

- Про відьму і ярчука! – рикнув інспектор.

- У нас коаліція, – вирішила скоротити усі ті муки.  

- Такого не може бути.

- Може, –  втрутився Зорян. – Ярчук нас сам знайшов.

- Та ти коли-небудь бачив рибку, яка б товаришувала з котом? – не прийняв на віру інспектор нашу співдружність.

- Та чого тільки в житті не буває, –  з вкрай задоволеним писком, перекотив слова на язиці Зорян.

- ТАКОГО не буває, –  нервово видихнув інспектор.

- Ну не варто так нервувати, усе в житті буває вперше, –  тішився й далі, як дурне цуценя Зорян.

Не знаю, що там розумів цей…винятковий пес, але фиркнув він цілком по-людськи й на морді у нього намалювався вираз «пора закінчувати цю забаву».

- Зорян, переходь до справи, –  вирішила я розігнати ті веселощі.

- Точно, справи перш за все.

Й він коротко переповів історію Любомири. І це все не сподобалося інспектору. Дуже не сподобалося. А тут ще на Любомиру знову накотили спогади й вона повторила ранкову істерику на біс з коронним «ік-ік».

   О, так жіночі сльози, то таки зброя, яка нормальним людям виносить нерви, вирубає мозок і стресовим навантаженням падає на печінку. Ми в унісон з песиком зробила кілька кроків назад. Собачка, здається, навіть спробував вуха зав’язати хустинкою. Зорян теж терміново низенько відкланявся й залишив сльозливу проблему на плечі інспектору. Видихнути вдалося тільки надворі.

  А далі поїздка магічним транспортом з собакою, який сидить посеред сидіння. Його ікла я встигла оцінити. Здорові. Якби ще не дурнувата собача либа, то я б вразилася. Проте, либа мене мирила з цим положення речей.

  А от по приїзду нас чекала несподіванка. Ясновидиці на місці не виявилося. На дверях замка не було й без тіні сумніву ми зайшли в дім. Зручно, що будинки провидиці воліють мати якомога далі від людей.

   Зорян прискіпливо оглянув усе. Просто усе. Ніяких слідів чужого вторгнення не було видно. Коли я зосередилася на магії, то все, що вдалося мені побачити, це як вона спокійно виходить з дому. А далі, цю провидицю, немов пологом невидимості накрило. Я її не бачила та не відчувала.  

- Щось ці проблеми з ясновидицями я вже розпочинаю сприймати, як особисту невдачу, –  пробурмотіла я.