Глава 8

   Прокинулася я від відчуття голоду. Такого нормального, дорослого і невблаганного. На цей поклик я й підвелася з ліжка. Швидка перевірка організму порадувала, що я наче функціональна, просто усе тіло ломить. Уже гарно!

  Псяка за мною уважно стежив, а от Зоряна ніде не було видно. Морок за вікном сильно дезорієнтував і я ніяк не могла втямити котра зараз година і що зараз пізній ранок, ранній вечір? І де Зорян?

- Зорян? – покликала я його.

Але й так бачила, що в будиночку тільки я й пес. Де того Капітана Самотність тільки носить?

- Їй-право, ретельно перегляну свої моральні принципи, – пробурмотіла собі під ніс.

   До пса підійшла, глянула. Від страшної рани залишився лишень рожевий слід. Залипла на тому видовищі.

- Так! Або тут якось не так працює організм, або залучена якась магія.

Пес не залишився в боргу й собі, з невдоволеною мордою, заскрінив мою увагу. Для впевненості я легенько потикала пальцем в червоний рубець. Собака роздратовано рикнула.

- Ой, прямо! Я тебе врятувала вчора. І питання, то якась магія чи просто ти якась магічна штучка?

Резонно, що собачка мені нічого не відповіла.

- Сподіваюсь, що ти якась порядна штучка й не зжерла Зоряна.

Певно, після моїх слів, вираз собачої морди можна було перевести, як «Та, ти женеш біса!». І таке те ошелешення було щире, що я майже застидалася своїх паскудних інсинуацій в сторону цього благочестивого пса.

- Зоряна я знаю трохи більше. Й не зважаючи на те, що після кількох годин спілкування з ним хочеться збігати до психолога, в солярій та на МРТ, я буду категорично проти, якщо ти спробуєш його з’їсти. Зрештою, усі ми не без гріха.

І собачка все ж закрила собі лапою морду, наче слухати цю дурню в неї більше не було сил.

- Ой! Можна подумати, що це моя нервова система кричить: «Трешу! Більше трешу, більше!». Щось йде не так в цьому світі. Й, поки від розмови з собакою на мене не накотилися хвилі темної меланхолії, піду поїм.

   Але дійти до комори з їжею. Мені не далося. На підльоті до жаданої їжі на мене ніби вилили відро крижаного жаху. Аж спотикнулася на місці. Й хвилину займалася тим, що усі свої органи вговорювала залишитися на місці. Собачка теж вискнула й незграбно підірвалася з місця та кинулася до дверей.

- Що за чортівня? – задерло горло моє питання.

Собацюрі було не до відповідей, він ломився у двері. Від пережитих вражень я ще не очухалася, але слухняно підійшла до дверей.

- Та ти хоч впевнене, що тобі туди треба? Ай, ляд з тобою.

    Й двері я відкрила. Очікувано, що собака кинулася в хащі лісу. Неочікувано, що я побігла за нею. Біжимо, собачка кволенько, бо ще поранення турбують, а я з останніх сил, бо який з мене бігун? Але ж біжимо в темряву, на зустріч тому жаху що від якого у мене волосся ворушиться. Цікаво, що ж нас там чекає? Але думати немає часу. Бо все на що мене вистачає, то це хекати, квапливо ротом ловити кисень та сподіватися, що інфаркт мене не дожене першим. Піду бігати. Точно піду. А поки я чесно намагаюсь не вмерти.

   Тож, коли песик зупинився й застережливо загарчав, я теж спинилася охопила руками свої коліна й робила ці судомні втягування повітря в груди. Й те, на що ричав песик я геть не відразу побачила. Ой, та навіть не з другого чи третього разу. А коли мені вдалося розгледіти, то мало не сіла. Біля дерева стояв вовк, ні не так ВОВК!!! ВОВКУЛАК??? Якась дуже здорова тварина. Й вона теж гарчала у відповідь на рик собачки. Й те гарчання вібрацією проходило моїми нутрощами.

- ААААА!!!!Та ти знущаєшся? Я оце бігла сюди, щоб на цього переростка поглядіти? –  трохи здали мої нерви. – Якого біса? За ЩО?

Від мого вереску, смикнулися обидва представники цього світу. І то, що не вовк в усю оголило зуби й щось собі рикнуло. Собака не залишив те без уваги.

- Замовкли обоє! Ти!! – потикала я пальцем у звіра, –  Пішло геть звідси! ГЕТЬ!!! – заволала я щосили, бо кришечка таки посунулася. – А ти!!! ТИ!!!Падло чорне!!! Морда прибита! Дістали!!! Все дістало!

   Під мій лемент на долонях розпочали збиратися сині іскорки. З відчуттям жаху я витріщилася на свої руки. А магія продовжувала збиратися іскорками. Й та сила готова вже була знести усі кордони. І сплеск соковитого страху, що я з нею не впораюсь затьмарив все.

- Ні-ні-ні!!! Тільки не зараз, – панічно струснула я долоньками.

   Іскорки, зачаровуючи до глибини душі своєю могутністю, захопливим феєрверком зірвалися з моїх рук. Якісь з цих гіпнотичних й грайливих іскорок таки втрапили на вовкулаку. Він завив, мов птеродактиль, я смикнулася від того виття. Ламаючи кущі й обдираючи дерева вовкулака зі скаженою швидкість рвонув від мене.

   Оце скавчання мене й привело до тями. Чомусь з дитинства не можу виносити, як скавчать собаки чи нявчать коти. І ненавиджу людей, які знущаються з тварин. Людині, як біологічному виду дано: свідомість, мислення, розум, почуття, емпатія, то ж якого знущатися з тих хто слабкіший? Іскорки миттю зникли.  А я знову зігнулася, поклала руки на ноги й нервово засопіла.

- А з тобою я ще поговорю, – загрозливо кинула в сторону собаки.