Глава 7

- Мертвою? – насупився Зорян. – Як вона померла?

- Напали дикі тварини.

- Коли?

- Так, три дні тому.

    Й тепер уже ми з Зоряном переглянулися. Як несподівано виходить. Друга ясновидиця і знову мертва. Натякає на думки…невтішні якісь думки. І якось не віриться, що це збіг обставин. Під ці «радісні» новини настрій стрімко падає до нуля й нижче. Навіть виморожувати розпочинає від перспектив, які щедро роздає уява. Щось тут явно не то.

- Хотіли б вшанувати пам’ять загиблої… – видає Зорян.

- Так це поховали її. На кладовищі, – мотнув чоловік голову в сторону кладовища.

- Ми тоді пройдемо, з якоюсь цікавою інтонацією вимовляє це Зорян.

Так і хочеться запитати «куди й навіщо», але вчасно прикушую язика.

- Віддамо останню шану, –  з сумною моською додає він.

   І, чесно, от не знала б, що про ту ясновидицю він почув вчора, то подумала б, що вона його найближча, найрідніша людина, стільки туги було в тому голосі. І чомусь нікому в голову більше не прийшло ставити якихось запитань. Усі розступилися, один з чоловіків показав дорогу. І ми, сумною каравелою з пробитим боком, рушили в сторону кладовища. 

- Годі мене тягнути, – прошипіла я.

- Воруши лапками, рідненька. Нам треба дізнатися від чого вона померла. Поки ці жителі не очухалися та не поставили резонних запитань.

- А дізнатися про це маю я? – вкурила я думку.

- Ну ти ж там щось бачиш? – в тон мені заявив він.

- А нам то нащо? – завила на це. – Ми ж збиралися знайти ясновидицю та вияснити, як повернутися у наш світ. Тож, риторичне питання, чому коли я з тобою, ми опиняємося на кладовищі?

- Смерть завжди поряд нас.

- Це ще що за дичина? – злобно зиркнула на нього.

- То наше буденне.

- Моє буденне – це нові скіли. Креативність, оригінальність, ініціативність. Критичне мислення, аналітичні навички, навички аргументації, розв’язання проблем та генерації ідей.

- Моя ти квіточка! Нічого не маю проти, розвивайся, солоденька.

- На жаль, уже встигла трохи вигоріти. І тепер я зла, цинічна і підпалена.

- Трапляється. Чудес не буває. А лайно трапляється.

- Зорян?! – не втрималася я від рику.

- Ну чого ти кіпішуєш? – тяжко зітхнув він. –  Якщо ми вже поряд, то зайдемо, перевіримо.

- ЩО перевіримо? Наш план був простий шукаємо ясновидицю і линяємо звідси. То, що ж пішло не так?

- Якісь часті смерті ясновидиць пішли. Явно не до добра.

- Так тут же є інспекція. От нехай і займаються.

- Та, що ж ні разу не можна піти легким шляхом? – театрально закотив він очі. – Може ти просто повіриш моїм чуттям? – пограв він бровами.

- А мої чуття верещать, що ми ліземо в якусь дупу. А там темно.

- АААА!!! Мамині вишні! Хух, ти мене колись вб’єш, –  витер він удавану сльозинку зі щоки.

- От в дану мить, я тебе просто терпіти не можу.

- Не сердься, – склав він ручки у молитовному жесті. – Я ж хороший…І таки треба вияснити, що сталося з ясновидицею, –  уже зовсім іншим тоном сказав він.

- Ох і задрипанець, –  буркнула, усвідомлюючи, що на кладовище мені таки доведеться йти. – Ти хоч знаєш, який вигляд мають тут поховальні традиції? Може тут, як за часів Київської Русі могильники стоять? Або кремація проводиться?

- Так, про це я не подумав. Але зараз прийдемо і побачимо, що наші альтернативні друзі тут наховали.

- Ага! А головне, мені ж самій цікаво, ЩО зі мною буде на тому могильнику? Які ритуали проводилися? ЩО я там побачу? І чи вийду я звідти зі своїм розумом чи ні?

- Краса та пастораль! – все ж спинився він. – І що робити?

- Та ти знущаєшся?! На майбутнє спробувати зважити усі варіанти. Може я щось і бачу, але це не означає, що моя психіка це підтримує.

- М-м-м! Слушно. Добре. Мені б хотілося й далі тебе бачити при своєму розумі.

- Розділяю твої бажання.

- От бачиш, моя ненаглядна, у нас більше спільного, аніж ми думали.

- А! Мені навіть про це думати боляче.

- О! Гляди! Перед нами кладовище. Й воно з могилами та хрестами, –  перевів він на мене погляд. – Ти як?

- В плані чи не розпочала я прямо тут від щастя божеволіти? Ні! Тримаюсь.

- Йдемо далі?

- Йдемо. Але ти слухаєшся й без питань виконуєш усе, що я тобі скажу.

- Слухаюсь, мій генерал!

Від коментарів вирішила утриматися, а то ми так звідси до вечора не виберемося. Зосередилася на відчуттях. На диво, поки все тихо і ніякого трешняку. Постояла, внутрішньо зібралася. Приготувалася. Так, організм ніби зі мною. Розум при мені. Можна йти.