Глава 6

На сніданок мовчки жую випічку, сьорбаю якийсь чай з цікавим таким присмаком й героїчно намагаюсь вижити від активності Зоряна.

 Після вчорашньої розмови Зорян сміливо зібрався спати на підлозі, аргументуючи це тим, що спить він неспокійно й може мене вночі зачепити. Певно, такої тупої суперечки цей світ ще не бачив. Бо мені це видалося неправильним. Йому варто було відпочити у комфортних умовах, а не на підлозі. Та й копати між нами ще глибшу прірву я не хотіла. Поки він моя єдина константа в цьому світі.

  Ой, та він вже навіть встиг залізти в коло близьких мені людей. Хоча, можливо я з радістю його сама б випхала на підлогу спати, якби не усі ти чисельні сліди побоїв на його тілі й, власне, сама причина з якої він так поспішає возз’єднатися з дошками на підлозі. Підстава, щоб триматися від мене якомога далі мені категорично не подобалася. Вона явно не була здоровою і це розуміла навіть я, людина з емпатією близької до стільця. Тут був нормальний такий негаразд. Й Зоряну залишилося тільки нервово посопіти та лягти у ліжко.

   А далі понеслося. Зі сном у Зорянчика був повний швах. Заснути він просто не міг, але старанно намагався зайвий раз не ворушитися та вдавати мирний сон. Натомість я бачила його ауру, яка аж заходилася від переливання кольорів. Тривога, жаль, втома, туга, напруга, розпач, надія і все по колу. Від того всього я втомилася перша і воно якось само вийшло, що в сон я його вклала.

  Тепер бадьоренький Зорян, шкварив мою совість поглядом, дратував супер активністю й вантажив мій мозок новими ідеями. Все, як в старі добрі часи. Ситуація полихає ненормальністю та містикою, а ми, як сліпі котенята тикаємося зі сторони в сторону.

- Зорян, а можеш детальніше розповісти про ту дівчину?

- Гм! – піджав він губи.

- Мене більше цікавить містична складова, аніж інформація про дівчину.

- Кхм-кхм! – закашляв він, а потім нервово видихнув. – Містична складова…Селено, без трупа не обійтися.

- Зорян, вивалюй вже.

- Я коли опинився в цьому світі ніяк не міг збагнути що до чого. Тут щойно були побратими, вибух і я вже десь в іншому вимірі. Я думав, що це якесь пекло. Поки розбирався, я не дуже виходив до людей, то й надибав дещо…На вулиці були такі сутінки…коли сонце згасає, залишаючи світ у владі зловісної напівтемряви. Я не знаю чому я тоді зупинився. Може пресловута інтуїція чи інстинкт самозбереження спрацював, але я зачаївся. На околиці містечка ховалася хатина, а поряд на землі лежала дівчина й ще червона кров текла з її ран, я хотів кинутися до неї, але щось спинило. А потім я побачив… – він гулко ковтнув, – як її щось потягло вбік. І там нічого не було. Просто щось тягало її тіло. Я не пам’ятаю як, але я вшився звідти. І отямився, коли був досить далеко від того місця.

- Тобто? Дівчину вбило щось невидиме? – резюмувала я.

- Гадаєш? – скривив він губи в подобі передсмертної посмішки.

- Якась сила, сутність, нечисть чи щось про що я ще нічого не знаю.

- Ти ж інспектора чула. Вони все перевірили. І ні сліду чи навіть згадки. А вони в курсі, що тут магія і водиться всяка нечисть. Начебто того й зовсім не існувало й це просто хворобливий плід моєї уяви.

- Так, інспектор і нас не ідентифікував, як приблуд у цьому світі, – потерла я лоба. – Хто його зна ЩО могло в цей світ, хоча б разом з нами затинятися.

- Гм! Про це я не думав, – враз набурмосився він.

- Я теж не думала, – зітхнула й собі. – Але, моя дорогоцінна робота надихає, бо будь-якій технічній знахідці передує тривала, а часом і болісна стадія пошуків. Ти перебираєш інколи сотні способів перш аніж знайдеться той потрібний. Подекуди це зовсім відлучені від розуму способи. Про які тобі буває і соромно згадати, проте десь так працює алгебра ідей.

- Так! – нервово пошурував він рукою обличчя. – Ти ж не хочеш сказати, що разом з нами сюди могло потрапити щось ще?

- Зорян, я гадки не маю, що там могло чи не могло потрапити. То так думки вголос. І вони стосувалися того, що в цьому магічному світі, їхні спеціалісти нічого не побачили. А у нашому світі, ми б не побачили магії. Так, як ми самі не дуже місцеві, то варто припустити, що могло бути ще щось.   

- Ох і бісить мене вся оця магічна байда, – з суворою моською, пожалівся він.

- Якщо тобі стане легше, то клятого раціоналіста в мені теж корчить.

- Так! Світ чужий. Магія чужа. Ще і якась чортівня чужа. Ех, салатик! – й він з вкрай зосередженим виглядом втупився в одну точку.

Він подумав. Я посьорбала напій, погризла булочку, помріяла про дім, а коли зустрілася з його поглядом.

- Та в ім’я материнської плати, тільки не кажи мені, що…

- Не кажу. Але при нагоді ми глянемо, що там не так.

- При якій ще нагоді? – насупилася я. – Я так розумію, опції не лізти у невідому та небезпечну дурню в тебе просто немає.

- Так ти ж тут, наче могутня відьма.

- От тільки я не знаю, як та «могутність» працює. А очікувати, що воно якось все само – це прямо наближатися в обійми смерті.

- Та що ж ти така депресивна?

- Я реалістична.