Глава 5

   При згадці про місто виникають певні асоціації: високі будинки, багато вулиць, магазини, транспорт, велика кількість людей. Але цей паралельний Київ мене здивував.

  Будинки максимум на кілька поверхів з натуральних матеріалів: камінь, цегла, дерево. Місто обнесене оборонним муром. Й той глибокий рів та високі вали викликали неабияку повагу. Бо дуже глибоко та високо. Тож, розглядала я все це з завзяттям туриста, який дорвався до жаданої поїздки. Все було нове, невідоме й цікаве.

   Ще одним великим відкриттям стало, що місто не нагадувало якийсь відліт у десяте століття Київської Русі. Гарненькі доглянуті вулиці, бруківка на дорозі, сади та розкішні квітники довкола. Транспорту, який би завзято сновигав ніде не було видно. Людей на вулицях теж небагато. Зелененько. Чистенько. Гарненько.

 Зорян пригальмував біля закладу з дерев’яною терасою, пірнув всередину й притягнув мені якийсь напій в керамічній чашці.

- Спробуй. Не кава. Але теж нічого так.

Скуштувала. Якась дика суміш гіркоти, кислоти та солодкуватості. Навіть думати не буду з чого воно то все. Але напій благодатно впав у шлунок і аж легше жити стало.

- Фух! Скажи, нормально так набадяжили, – підморгнув мені Зорян.

- На смак гидота, але ефект хороший. Здається, навіть моя втома пішла на спад.

- О, тут є багато цікавинок для смакових рецепторів, – багатозначно посміхнувся він. – Окей! У нас план такий. Спочатку до ратуші. Візьмемо дані на провидців.

- А нам так просто дадуть ті дані?

- Це доступна для населення інформація.

- Славненько! Погнали.

Ратуша виявилася витончена забудова квадратної форми зі скляною вежею. Вона гордо височіла над усіма будинками, а промені сонця тендітно спадали з її вежі. Внутрішнє оздоблення вражало красою: фресковий розпис, мозаїка й довершений рожевий камінь.  Світло, просторо і зі  зрозумілою навігацією. Очевидно, в цій ратуші можна було отримати відповіді на звичайні запити громадян. Й ми без проблем отримали список з іменами та адресами ясновидців.

- Сподіваюсь, вони чогось вартують, – позаглядала я у той листочок.

- А що був досвід? – з цікавістю покосився на мене Зорян.

- Угу! Найкраще, ці працівники тонкого світу, знімають гроші.

- Розвели? – веселився він і далі.

- Я це називаю отримала досвід, – зморщила я носа.

- Файнесенько! – заржав він.

Убивчим поглядом уважила цього веселуна. Очі він округлив, але сміх спинив.

- Ну пішли.

- А варіанту поїхали, немає?

- О, точно ми в місті. Треба гроші. А в мене їх немає.  

- Клас! – душевно так розтягнула я губи в усмішці.

- Але я зараз щось вигадаю, – поспішив додати Зорян.

   Поки я лупила оченята на місцеві красоти, Зорян повернувся з дивним, як на мене, транспортом.  Два сидіння й щось таке схоже на кермо. І все.

   Зорян театрально зліз з тієї штуки на колесиках й широким жестом запросив сісти. З відчуттям близьким до блаженства сіла. Ноги гуділи. Ех! Повернусь додому й точно розпочну бігати.

  Попри мої очікування, що зараз на цій бруківці нас буде кидати в різні сторони, поїхали ми плавно. В якусь мить навіть захотілося перевірити чи ми дійсно їдемо цією бруківкою. Одним словом, не встигла я оцінити усі переваги даної їзди, як Зорян спинився. Й на мій запитливий погляд він мотнув головою на будиночок під червоненькою черепицею.

- Перша адреса.

- Ну пішли, – зітхнула я.

   Дзвіночок на дверях делікатно дзеленькнув й ми втрапили у чарівну лавку. М’яке світло підсвічувало вітрини, які були заповнені найрізноманітнішими видами каміння: мінералами в сировині, необробленими та обробленими виробами, кристалами, скам’янілостями.

   Мдя, якийсь колекціонер  вдавився б за такий асортимент. Агат. Бурштин. Гранат. Перли. І багато чого іншого, чому я й назви не знала. Але від різноманіття розбігалися очі. Хоча я зовсім не шанувальник каміння, проте зачаровано розглядала ту різномасту красу.

  І так захопилася, що й не помітила дівчину в залі. А от Зорян вже розпочав щедро роздавати аванси та підливати чарування. Й робив це так невимушено, що я з певною долею заздрощів гляділа на ту виставу зваби.

  Панночка за столиком теж гляділа, але з долею скептицизму. Зітхнула, зустрівшись з нею поглядом. Ота чуйка, яка примудрялася підсовувати мені недоречні картинки стосовно Зоряна, на панночці мовчала, як рибонька.

- Ви ясновидиця? – вклеїла я запитання, коли зубоскалення Зоряна мене втомили.

- Віщую по камінню, – чемно усміхнулася панянка.

- Як цікаво… – муркнув Зорян

- Гаразд! То можете побачити наше майбутнє? – не стала слухати усі загравання.

- Звісно! Для цього проводиться певний ритуал. Протягом тридцяти днів ви носите на шиї амулет з каменів, а потім я зможу зчитати ваше майбутнє.

- А якогось швидшого способу не існує? – скривилася я.