Глава 3

 Мій організм виявився втомлений і у цьому світі. Було б смішно, але якось невесело. Зорян, як тільки доплентався до ліжка, примудрився відключитися. Я подивилася на це нещасне тільце, посиділа ще трохи на підлозі, походила, всоте перекрутила думки в голові, а тоді примостилася на єдине ліжко поряд Зоряна.

   Нещасний мозок ніяк не бажав вимкнутися та поринути в блаженну насолоду сну. Він продовжував ганяти виплеканий трешак й з кожною новою думкою ставало ще страшніше. Коли ж втома доконала свідомість й мене затягнуло в молочні брижі сну, тілом Зоряна пройшла судома, я сіпнулася. Вилізти з марева сну ще ніяк до толку не виходило та й темрява мене добряче нервувала я й злякатися до толку не встигла, як в руках запалилася яскрава куля. Зоряна трусило й він щось бурмотів крізь сон. Довкола нього тліла аура, яка ніби стала тонша й переливалася від сірих та чорних відтінків. І це все було неправильно. Чорноту і сірість хотілося прибрати. І це бажання було таке сильне, що про все інше я забула. І в часі я загубилася. Як я відключилася я не запам’ятала.

  Прокинулася від відчуття настирної уваги. Серце вмить зайшлося, а очі широко розплющилися. Наді мною стояв Зорян й трохи примруживши очі свердлив мене поглядом. Від того погляду, аж в животі похололо.

- Що? – зірвалося з моїх губ хрипле запитання.

- Хух! Це справді ти, –  видихнув він з полегшенням.

З ліжка я підвелася.

- Це я. Це ти. Гарно так поговорили.

- Та я щось подумав, а раптом… –  замовк він й продовжив на мене витріщатися.

В боргу не залишилася й собі вчепилася поглядом у його фізіономію. Фізіономія мала вигляд, наче її довго тягали по асфальту. Під оком зацвів барвистий «фінгал», на носі, лобі та вилиці розмістилися незрозумілі подряпини. Кхм! Схоже, що якийсь новий життєвий урок Зорян таки осягнув.

- Так, що ти подумав?

- А раптом це знову ти, що мешкає в цьому світі…

- Ага! – закусила я губу. – Гарно так! Тобто ти реально прокинувся й оце чекав я це чи не я? І, що робив би будь це не я? Так! На це питання можеш не відповідати. І я їсти хочу, – різко збилася я на тему тілесного, бо від нападу голоду прямо нутрощі скрутило.

- Люблю, коли жінка конкретна, – кивнув він. – Ходімо щось пошукаємо. Скажу тобі відразу, селекція тут далеко не зайшла. Природа щедра, але без викрутасів. Є ще щось магічно вирощене, але то вже з розряду елітного.

-  Світ змінився, але тема багатства та бідності дискусійна й болюча для людства мало що в усі часи, то ще й у різних світах. Подумати тільки! І як несподівано! – закотила я очі. – А який профіт в цьому світі? Ну тобто ми, як вінець природи у своєму світі старанно його змінюємо та знищуємо. Іноді ту нашу активну діяльність, яку ми називаємо прогресом, порівнюють з ударом астероїда, пил від якого ще осідає й від якого дика природа продовжує зазнавати втрат.

- О, то ти підсіла на National Geographic, –  залибився він, аж на кутні. – Розумію! Заходить, аж за милу душу. Щодо цього світу, то є магія і є її зворотна дія у вигляді якоїсь нечисті. Природі пощастило більше, вона майже залишилася незайманою, але людина тут теж фактор, що обмежує щасливе процвітання флори та фауни.

- Висновок, світ у якому б не було людини був би з найрізноманітнішою рослинністю та величезними тваринами.  

- Десь так, – погодився він.

- Можливо б у птаха додо було б більше шансів на виживання.

- Я не знаю хто такий птах додо, але все можливо. Ми у дуже магічному світі, хоча я не знаю чи живе в ньому птах додо. Дніпром я був вражений. Широкий, могутній й зовсім не нагадує той до якого ми звикли, –  скупо озвучив він свої враження й чимось зашарудів на полках.  

   Плюсик в його карму, їжу він дістав. Грубий кусень хліба, сир, в’ялене м’ясо. Я мало слинками не захлинулася. Хліб був свіжий й пахнув димком, наче його тільки з печі дістали. Мої очі вмить округлилися і я запитливо витріщилася на Зоряна.

- Магія в дії. Стазис відмінна річ. Нам би так, –  тяжко так зітхнув він.

- Ясно! – продовжила працювати щелепами.

А Зорян дістав глечика й налив якоїсь темної рідини в чашку. Потягнулася дістала, понюхала. Щось з трав. Примірялася і сьорбнула, щоб наступної миті скривити й з трудом стрималася від бажання виплюнути ту гірку гидоту.

- Це що?

- Аналог кави, –  з задоволеною пикою запевнив він мене.

- Яка рідкісна гидота.

- Чого гидота? Бадьорить нормально.

- Хочу нормальної. Такої з насиченим ароматом свіжообсмаженої кави, зі складним, багатим гармонійним смаком. Щоб потім залишився яскраво виражений посмак задоволення та насолоди. – пролопотіла я над чашкою, неусвідомлено проводячи по ній пальцями. І запахло кавою. Тією про яку я щойно мріяла.

- Гм! А ти теж це бачиш? – шоковано витріщилася я на чашку з кавою у своїй руці.

Зорян підгріб до мене, забрав чашку та сміливо зробив великий ковток. І на його пиці розповзлося задоволення.

- Як же я мріяв про таку каву, – муркнув він.

- Як це вийшло? – насупила я лоба, ошелешено розглядаючи, як він зі смаком п’є ту каву.