Глава 2

  Довкола товкся натовп. Моя свідомість ніяк не могла на чомусь зупинитися і я безтолково водила очима поки поглядом не спіткнулася на…ешафоті. Й не тільки ця споруда привернула мою увагу. На ній стояв Зорян. Й весь гул натовпу для мене зник. Щось я прослухала, бо юрба притихла.

- За нашими звичаями чоловіка буде помилувано, якщо незаміжня жінка погодиться взяти його собі за чоловіка.

- Я візьму! – зірвалося з моїх вуст перш ніж мозок обробив дану інформацію.

І натовп так якось злагоджено навіть видихнув і ото, як хвильки відбігають від берега, так й тут усі плавненько віддалилися. А потім покотилися шепотіння, бубоніння, мугикання й все щось на тему: відьма… та сама відьма…певно, в жертву принести хоче…така його кара…

- Ем… Ну… – чоловік з виряченим очима на ешафоті був, мов та мишка, яка вже зрозуміла, що мишоловка захлопнулася.

   Перевела погляд на Зоряна. У того на морді теж щастя не спостерігалося, він взагалі якось так навіть до ката притиснувся. Я, звісно, знала, що сімейне життя, то ще та каторга, але щоб отак до ката тулитися…Гм! Є питання!

- Ну, що ж, раз традиції велять…– витер чолов’яга спітніле чоло, – то прошу підійти до нас…

   Пішла. Раз просять, то треба йти. Натовп знову якось нездорово затримав дихання й щільно замкнувся за моєю спиною. Чудасія. Але, як тільки піднялася на ешафот, стало ще цікавіше. Зорян з-під лоба зиркав на мене й переводив погляд наповнений глибокої чорної туги на натовп.

- А може ще хтось хоче? А? – запитливо так обвів Зорян поглядом натовп.

Гей! Я його може тут рятую, а він…

- Я хочу. І цього поки достатньо, – ображено прошипіла я.

Панство трохи зажурилося, але в діях прискорилося. Зоряна, неінтелігентним штурханом, підсунули ближче до мене. З-за спини визирнув повний чоловік в якомусь савані й швиденько підскочив до нас, взяв наші з Зоряном руки у свою й щось собі забубонів.

   Мені не вдалося розібрати жодного слова з тарабарщини, але я не особливо й прислухалася, бо фокус моєї уваги був зосередженим на Зоряні.

   Його обличчя прикрашали гематоми, під очима залягли темні кола й хоч розбиті губи кривилися в усмішці, але було явно видно, що тримається він з останніх сил останніх сил.

  Поки я зависала над його світлим образом, щось відбулося, бубоніння закінчилося, а на зап’ястку у нас проступила в’язь татуювання. Й той візерунок був з розряду, якщо довго на нього дивишся, то він немов затягує тебе у свої глибини. І, можливо, я щось не так зробила, бо чолов’яга знову відкашлявся та буркнув, що обряд завершено. Задумливо глянула на нього й перевела погляд на Зоряна.

      Той стояв з твердим бажанням померти прямо тут і зараз. Й то зовсім не в переносному значенні. Та, що за? Але він хитнувся…І вмить паніка затопила вщент. Я навіть не зрозуміла, що уже біля нього й підтримую за лікоть. Страх заповз в душу. Тривога заграла в крові. З цього ешафоту захотілося зникнути. І усі мої клітини підтримували це гостре бажання. Удар серця…ще один…Я підіймаю руку. Усе йде брижами й все зникло…

   Немає ешафота. Немає натовпу. Я серед лісу. Просто стою серед лісу й міцно тримаю попід руку Зоряна, а перед нами хатинка. Звичайнісінька збита з дерева хатина. Міцніше перехопивши лікоть Зоряна я змушую його плентатися слідом за мною.

  І отак ми й вломилися в хату. Моїх сил вистачило тільки на кілька кроків, а далі колінка підігнулися й Зорян таки приземлився на підлогу. А я поряд нього.

- Та щоб йому! – пробурмотіла, жабкою розпластавшись на дерев’яній підлозі, відчуваючи що за таке приземлення коліна мені не подякують.

Але за мить вже скочила.

- Живий? – потягнулася до Зоряна.

Той якось дивно сіпнувся.

- Це риторичне запитання? – облизав він свою розбиту губу.

- Доволі фізичне. Якого битого пікселя тут відбувається? – все ж запідозрили мої нерви щось недобре.

- Хороша спроба, – нервовий смішок зірвався з його губ.

- Зорян, зберись! – пискнула я. – Яка спроба? Ти, наче троянського коня зловив…

- Селена?! – підхопився він.

Ну як підхопився, зробив спробу й стояв тепер на колінах. А в його очах запалав вогонь нетерплячого пізнання й трепетне бажання повірити, тільки не зрозуміло кому, мені чи собі?

- Ну? – підігнала я його, коли його погляд провалився вглиб власних думок.

- Це ти? Це справді ти? – ошелешено прошепотів він.

- Не знаю, що ти маєш на увазі під «це справді ти»? – заглянула в його бентежні  очі.

- Але як? Ти тут?! – доторкнувся він рукою до мого обличчя, неначе перевіряючи мою фізичну присутність.

- А тут це де? – насупила я лоба.

    Все ж неприємні відчуття, що є в цьому якась халепа уже доволі таки виразно стукали у мою свідомість. Якось занадто все було реалістично.  Але обмізкувати не вийшло, бо Зорян міцно прихопив мене у свої обійми. Зовсім міцно, аж щось затріщало. І, сподіваюсь, то не мої кістки. Але обіймати його було приємно…Але ж він у комі. Й ця думка різко остудила мій запал.