Глава 1

- Марфо! А в мене тут проблема, – прошепотіла я в трубку.

- Та проблема, то як твоє друге ім’я.

- Я серйозно!

- Та аби ж то я жартувала, – тяжко видихнула жінка. – Й що там ти надибала цього разу?

- Воно само, – буркнула я, як школяр.

Бо воно само якось так сталося. А я вже скоро від лютого недосипу з розуму зійду. У мене й зараз таке відчуття, що Чужий намагається прогризти мою скроневу кістку.  

- Так на твоєму нагробку й напишемо «Воно само!», – смачно так позіхнула жінка. – Гаразд! Годі блудити. Обмалюй ту проблему.

- Під сто кілограмів, неголене, лисе, з очима неймовірної синяви, в…, – мій змучений безсонням мозок чесно розпочав видавати опис «проблеми», але мене нахабно перебили.

- Я відьма, а не бюро добрих послуг. Але тобі так і бути, дам пораду. Зводи проблему до дієтолога, уролога, трихолога. Ну й сама можеш записатися на курси, як отримати задоволення з чоловіком.

- Годі знущатися, – прошипіла я кулькою з якою випустили все повітря. – Він в комі. Але в мене таке враження, що я його чую.

- Гм! – задумливо так щось собі вона пробубоніла до того «гм».  – Уві сні чуєш?

- Ні! Не тільки. Й не так, як це було з Єлисеєм. Тоді я могла його чути, коли засинала. А тепер навіть коли я не сплю, то можу в якийсь момент, немов провалитися в Зоряна. І він, ніби говорить зі мною, – з трудом зліпила я свою проблему.

- І, що він каже? – прорізалася цікавість в її голосі.

- Переважно лається, іноді розповідає, як день пройшов. Що це? Я вже сходжу з розуму?

- Ой, та тобі немає про що переживати. Ти з розумом й раніше не дуже дружила.

- Ваше почуття гумору буде переслідувати мене до кремації, – притиснула я руку до голови.

- Слухай, аномалія, тут і без тебе так цікаво, що капець. А все, що відбувається з тобою, то як виклик природі та здоровому глузду. Й мене кожен раз бере спазм дикої цікавості «ЯК?» ти це робиш? Бо ти поводишся, наче вже вмирала і тобі це сподобалося. Результат офігезний, але не життєствердний. А ще з тобою усе не так. Й треба ще зрозуміти КУДИ ти провалюєшся. І які наслідки того будуть. Нормальні люди знають, що щось не можна робити й вони того не роблять. Але приходиш ти, мамина царапинка, вся така відірвана від життя, нічого не тямиш й кругом лізиш. Ні, ну ти знаходиш вихід, але мене більше цікавить ЯК ти  той вхід знаходиш? Та я з тобою все освоїла сенс пісні «прокрапалася й знову фіалка розцвіла».

- А?! В пісні про сльози.

- О! Я тобі про те й кажу. Сліз уже не вистачає. Тому, піду заллю валер’янку в кров  й вдягну нерви у броню.

- Ага! Розмова з вами була неймовірно корисною.

- Не свисти мені в очі! – фиркнула ця «чудова» жінка та кинула трубку.

  Й телефон я відклала в сторону. Змучена безсонням, пошурувала руками обличчя. Легше не стало. Ще посиділа розмірковуючи спробувати заснути чи не мучитися? Дилема.

  Згребла тільце й пошвендяла на кухню. Попила водички, зжувала бутерброд, кинула пігулку в рот, потинялася.

  Ніякої світлої ідеї до мене так і не забрело. Де ж їм взятися? Ідеям якийсь ґрунт потрібен, впавши на який вони набубнявіють й порадують рясними сходами. А в мене пустка в голові від втоми. Такої жирної й хронічної. Бо мало того, що засинаю довше, аніж сплю, то я ще й чую Зоряна, бачу Зоряна й відчуваю Зоряна.

   О, і ці його відчуття, то мов запрошення у пекло, від якого мою нервову систему замкнуло й вона задимілася. Бо 24\7 він на підриві. Він, наче спокійний зовні, але всередині піниться лють, гарчить мотор гніву, вирують думки. Ангели не живуть у пеклі…і він далеко не мамина квіточка, але іноді від його емоцій, здавалося, що ще трішки й мене або зустріне апостол Павло, або прибере до рук сам диявол. Не знаю, як він в цьому всьому живе.

   Й про Зоряна я знала ще до того, як з ним це трапилося. От просто знала, що з ним біда. А вже потім згодом була офіційна інформація.

   Їх часто обстрілювали, але й там серед зброї, вибухів та смерті Зорян знаходив місце де не було чутно вибухів, щоб створити ілюзію спокою й перекидався зі мною кількома словами. Жартував й ніколи не жалівся, що йому холодного, голодно чи чогось у нього немає. Все у нього було «пучком». А мені радив «не накручувати бігуді». І я йому вірила, бо він сам в то вірив. Але…

   Їх здали, місцева якась баба-ватниця за якісь смішні гроші здала…Авіа наліт трапився раптово. Ферму в полі, де вони переховувалися просто стерли з лиця землі. Загинуло двоє хлопців, а Зорян отримав важкі поранення. Й вже два тижні перебував у комі. А я вешталася неприкаяним духом.

   За ці дні майже стерлася грань між сном та реальністю. Я вже їх з трудом розрізняла. І у мене поселилося хронічне бажання випити каву, з’їсти каву, прийняти ванну з кави. Моє життя це, мов пазл у якому загубився елемент сну. Хоча, за сон я боролася, щовечора виконувала ритуальні танці: інформаційний детокс, вимикала новини, прогулювалася перед сном, випивала пігулки, що лікар прописав. Але все намарно.

 Як тільки я ослабляла контроль, то відразу опинялася чортзна-де й мене радо зустрічали усі емоції Зоряна. Особливо до мене тягнулися: втома, дратівливість й кошмарні сцени з минулих подій. Й мене накривало гірким ароматом безвиході, пікантною свіжістю злості, багатогранним божевіллям і відчаєм, що кружляв голову. Цю містичну подорож до знетямлення хотілося припинити й вибудувати добротні емоційні кордони. Проте, ці мої наївні бажання розбивалися об скелю, на ім’я Зорян.