Відьма-провідниця

– Настю, може, викличемо таксі?! – кричала навздогін Анастасії її подружка Свєтка, нетверезо хитаючися на босоніжках з високою платформою.

Настя підняла голову й подивилася на блідий місяць, що парував у небі серед рвання хмар над Соборною площею.

Взагалі, ідея була здоровою, і Світлану не завадило б відправити на таксі. Але жили дівчатка у різних частинах міста: Свєтка знімала квартиру по роботі на Молдованці, а Настя приїхала до Одеси на відпочинок й оселилася на Фонтанській дорозі неподалік від пляжів.

Тож Настя не хотіла витрачатися на таксі. Ніч була чудовою, теплою й затишною, і дівчина подумала, що могла б пройтися звідси до залізничного вокзалу й поїхати нічним трамваєм.

Після того, як посадить занадто веселу Свєтку у таксі.

– Викликай який-небудь «Уклон», горе моє, – промовила вона до подруги. Свою зустріч та початок відпочинку Насті дівчата відмітили удвох, але від душі. П’янкі вишні з однойменного закладу запаморочували голову досить відчутно.

Коли Настя, десять хвилин потому, допомагаючи подрузі сісти до таксі, нагадала, щоб вона не загубила сумочку й обов’язково написала, щойно прибуде додому – у цей час краєм ока Настя зачепила дивну тінь під розлогим гіллям дерев на площі.

Наче хтось у довгому чорному плащі.

Дівчина помахала у заднє скло автомобіля, таксі поїхало, Настя дивилася на яскраво-жовту цятку «шашок» таксі, і вона подумала, що мабуть там під деревом стоїть який-небудь священик. Тут же собор, чому б ні?

Настя озирнулася, примружилася й більш уважно придивилася до тіней під деревами. На соборній площі росли розлогі в’язи та клени, утворюючи щільну тінь, під якою вночі бозна-що могло привидітися.

Там і дійсно хтось стояв – у довгому та чорному. Втім, не священик, ні: Настя знала, що ряса повинна сягати майже підлоги, а одяг таємничої тіні був трохи нижче коліна. Дівчину так зацікавило, хто то у літню спеку, якщо не чернець, ходить у щільному довгому одязі – й вона наважилася наблизитися під крону дерева, напружено схиляючи голову до плеча, роздивляючись.

Там стояв якийсь чоловік, тіні ховали його обличчя, і дівчина хіхікнула з безглуздості становища: це вона стежить вночі за незнайомцями?

Ну, не стежить, їй просто цікаво.

Потім, задаючи собі питання: «Як все сталося?», Настя могла відповісти лише безглузде: вона була трохи п’яненька, а в п’яненькій Насті прокидалася недоречна цікавість. Бурхливий коктейль для коїння дурниць.

Але, взагалі, це не найбезпечніша справа – підкрадатися до незнайомця у темряві.

Він стовбичив так байдуже, що Насті стало моторошно. Тобто, це, здається, був молодий чоловік з довгим прямим волоссям, чомусь, справді, зодягнений по-осінньому влітку – і Настя підійшла просто до нього, а він наче не бачив – продовжував дивитися крізь дівчину, немов вона прозора.

– Гей! – Анастасія непевно помахала рукою перед очима юнака.

Той закліпав і відсахнувся.

– Ти що, мене бачиш?! – нервово і якось обурено запитав він низьким глухим голосом.

– Що?! – Настка вирячилась у відповідь. – Звісно бачу, тут, хоч темно, але не настільки ж! На площі горять ліхтарі, агов!

Дівчина піднесла долоню до очей, захиляючись від світла ліхтаря, і, нарешті, уважніше роздивилася незнайомця.

Їй спало на думку: якщо це не чернець, то якийсь актор. А що? На площі біля пам’ятника Дюку часто стояли відкриті коляски, запряжені конями, а поруч прогулювалися дівчата-аніматорки у сукнях фрейлін.

Отож, у хлопця під деревом були тонкі виразні риси обличчя та дивні білі очі – Настя ніколи таких не бачила. Ні, звичайні очі, з зіницею, але райдужка настільки світла, що майже біла, з сірими прожилками. Волосся у хлопця також було сіре, рівне та довге, нижче плечей.

«Він носить лінзи та вирівнює собі волосся плойкою. І зодягнений у осінній плащ, бо зображує якогось аристократа, щоб с ним на Дерибасівській фотографувалися за гроші», – подумала Настя.

– Таким виглядом вночі і налякати можна, – ніяково посміхнулася вона. – Вибачте, я підійшла, бо ви виглядаєте дивно, і я вирішила, що то омана зору. Але ви просто у костюмі. Я тоді піду, – Настя позадкувала, відчуваючи себе ідіоткою.

– Стій! – звелів юнак, і голос у нього виявився настільки вкрадливий та владний, що Насті здалося – ніби щось штрихнуло її у хребет, ніби тіло зупинилося за власною волею. І вона й справді – зупинилася. Стояла, як і було наказано. Власне тіло припинило підкорятися Анастасії. Воно слухалось того, що велів шелесткий голос незнайомця у плащі.

– Чому ти мене бачиш? Ти не повинна, – незнайомець наблизився позаду, і ось тут Анастасії стало чомусь по-справжньому страшно. По-перше, він казав несінитниці, по-друге – голос його звучав обурено и дещо жорстоко. Настя подумки прокляла себе з десяток разів за те, що зупинилася поговорити з таємничою тінню.

А коли на плече їй лягла холодна долоня, Настя хотіла заверещати щодуху, але горло звело спазмом, й з нього вирвався лише тихий хрип.

Юнак розвернув її за плече обличчям до себе – й Настка послухалася, наче маріонетка.

– Не важливо, – сказав юнак, і очі його блимнули білим. – Я відчуваю у тобі енергію. Мені потрібен провідник. Бо я втратив свою провідницю, у одному небезпечному місці. Ти знаєш, де Деволанівський узвіз?

Настя здригнулася. Від того блимання очей, від тих слів, від згадки того місця... Від того, що незнайомий чоловік згадує це місце вночі.

– Там пустка, я його бачила. Те занедбане провалля під мостом... Відп... – дівчина сіпнулася, намагаючися вирватися з-під руки, яка була важкелезною, мов мармур, і немов мармур же холодною. – Відпустіть! Мені треба до ЖД... на трамвай...

Кричати вона чомусь й досі не могла.

Узвіз був далеченько звідси, якщо йти просто від Соборної площі по Грецькій вулиці. Але опинитися там вночі... Ні, цей чолов’яга не дотягне її аж туди, якщо Настя почне кричати!

Вона так хотіла волати – і не могла.