Частина 4

Через годину я стояла на березі Мідної Підкови. Краєвид був такий приголомливий, що від краси навіть щеміло в грудях. Зазвичай у такий час уже було темно, але не сьогодні. Невисоко над землею, трохи вище людського зросту усюди розливалася магія. Вона жевріла і переливалась блідо-жовтим, срібним і фіолетовим сяйвом, заливаючи все довкола якимось сюрреалістичним світлом.

Але я прийшла сюди не милуватись, а підготуватись до моєї втечі. По-перше, треба було перевірити човни. Так, он вони посередині річки, готові до опівнічної пригоди. По-друге, мені треба було підготувати себе. А з цим було уже значно важче.

Справа в тому, що я панічно боялася льоду. Так, я розуміла, що зараз його товщина така, що він легко витримає пару коней із каретою і кучером разом, але не могла зробити ні кроку. Неподалік від мене розчистили величезний каток і прямо на лід привезли віз ковзанів. Дорослі і діти пробігали повз мене наввипередки, боючись не встигнути вихопити пару свого розміру... А я боялась навіть дивитись собі під ноги.

- Ти від мене ховаєшся?

Я стрепенулась і різко обернулася – і припечаталась прямо в груди Грейхема. О, ці глибокі сині очі, такі ж як лід  - гарні і небезпечні. Я тут же відступила крок назад – і опинилася на цьому самому небезпечному льоду. На секунду від жаху в мене потемніло в очах і забракло повітря. Клянусь, на якусь мить вибір між кригою і святим очисним вогнем Інквізиції став для мене не таким вже й очевидним.

 - Елайн? Все гаразд?  - Грейхем стривожено заглянув мені в очі. – Просто дихай, чуєш? Дихай... Спокійно... Все добре...

Я прикрила очі, підкоряючись впевненій владі низького голосу – і страх відступив. Не зовсім, звісно, але достатньо, щоб я вернула собі контроль.

- Дякую, - відповіла я тихо.

Чоловік прищурився:

 - То ти боїшся льоду?

Я кивнула.

- Добре, - відповів Грейхем і усміхнувся кутиком рота. Його очі, приковані до моїх, ні, не сміялися, в них був виклик.

- Добре? – заворожено перепитала я, не в силах відвести погляд.

- Так. Тепер тобі немає куди втікати,  - він ступив півкроку вперед. Тепер, коли чоловік побачив, що мені краще, його голос звучав інакше, небезпечно. - Тепер ти моя, - видихнув зовсім близько.

Ні-ні-ні! Я не маю бачити інквізитора таким, не маю очаровуватись ним!

Але щось грайливе прокинулося в мені і я також роблю півкроку, долаючи і так мізерну відстань, що нас розділяла. Тепер у нас одне повітря на двох. Його вуста всього за сантиметр, та я не торкаюсь їх, а просковзую далі – і вуаля, ми повертаємося, і я опиняюся на суші, а інквізитор на льоду. Я швиденько роблю крок назад, повертаючи собі свою свободу і з викликом піднімаю брови.

Він же усміхнувся, пильно, пронизливо дивлячись мені в очі.  Великий, його погляд, здавалось, бачив не цю вигадану мною маску, а проникав у душу. Потім інквізитор кивнув ніби своїм думкам і відступив ще крок назад, на лід, даючи мені ще більшу свободу.

 - Чому ти боїшся льоду? Щось трапилось?

Зміна настрою від грайливого до таких серйозних питань якимось чином зробила обстановку ще інтимнішою, ніби ми уже давно і близько знайомі. Я окинула поглядом каток, віддалені гори, звивисту гладь Підкови... Поки мій погляд не зупинився на обличчі Грейхема. Він чекав відповіді. Я могла збрехати. Та я вмить могла вигадати десяток правдоподібних історій. Але чомусь хотілося розказати правду. Та й правда ця була цілком безпечною.

Я підійшла до краю річки, так що носочки торкалися льоду і різко глянула вниз.

На мене з-під льоду дивилось біле обличчя малої дівчинки, перекошене жахом. Вона розкривала рота, билася руками об тверду поверхню...

- Коли я була малою, - нарешті мовила я, вже не в силах відвезти погляд від видіння, - я дуже любила кататись на ковзанах. І ось ранньою весною ми з дівчатами побігли на нашу річку. Я була першою. Я пам’ятаю, як сопчатку був такий різкий пронизливий звук – і ось мене вже обпікає крижана вода. Я відразу сплила догори, але течія віднесла мене від ополонки. Був сонячний день, я бачила силуети людей зверху, а вони, мабуть, бачили мене. Я молотила руками, горло стискалось, легені палали. Поки не прийшов він... – Я нарешті змогла відірвати очі від примари мого минулого і зустрілася поглядом з Грейхемом. Усміхнулась. Бо я бачила тут іронію, хоч для Грейхема вона, на щастя, була незрозумілою. – Воїн Світла. Інквізитор. Я бачила його чорний силует, який раптом перетворився у меч вогню... І ось я уже закутана в його плащ, мені тепло і безпечно. З того часу я особливо довіряла інквізиторам...

«Поки не зустріла тебе» - додала про себе.

 - ...Але на лід досі ступати боюсь.

Грейхем мене не втішав, не називав страх дурнею. Після недовгої мовчанки він усміхнувся:

 - Що ж, схоже, на нас сьогодні чекає урок катання на ковзанах.

- Ти не слухав!? Я вмію...

- Я не вмію. І ти мене навчиш.

- Ні, - сказала твердо, і навіть ступила крок назад.

Він же просто простягнув мені руку:

- Зі мною ти в безпеці. Обіцяю.

Що!? Прокляття... Це як дежавю.