Частина 1

- Ліра, мені, будь ласка... Хм, давайте ось цю, блакитну, - високий чорнявий чоловік простягнув руку до купи магічних куль з передбаченнями, вказуючи на бажаний магічний предмет. Він точно очікував, що я назву ціну, проте я не то, що в рот води набрала, а заклякла з жаху, не в змозі зробити наступний подих.

Чоловік же трохи нахилив голову вбік, ловлячи мій погляд. Край його рота підскочив в усмішці.

- Ліра, ці кулі ж продаються? Ціна?

Я ж завмерла в півоберті, моя рука застигла в повітрі, так і не донісши магічне передбачення на його законне місце на столі. Страх крижаним диханням небіжчика сковав все моє нутро. Лише серце гуркотіло, мов навіжене.

Переді мною на відстані руки був той, від кого я втікала уже майже п’ять років. Той, хто продовжував переслідування, навіть коли Верховний Престол Святої Інквізиції облишив спроби спіймати мене, а згодом оголосив мене мертвою. Це було втілення мого найбільшого страху, мій найгірший нічний кошмар, мій смертний вирок.

Це був Грейхем. Мій власний інквізитор.

- Ми знайомі? – чоловік не виказував роздратування через мою затримку. Навпаки, здавалось, моє зволікання навіть підняло йому настрій.

А його очі... О, Великий! На хвилинку мені навіть здалося, що я помилилася, що це не Грейхем... Бо очі Грейхема, коли б вони не дивилися на мене, завжди палали люттю, гнівом і холодною безжалісністю. Здавалось, в них відблискувало полум’я з мого майбутнього очисного багаття, для якого в підвалах Інквізиції вже давно вкрились пилом ідеально висушені дрова.

Очі ж чоловіка, що стояв навпроти, світились зовсім не судним вогнем, а якимось людським, сердечним теплом.

- Що? Знайомі? Ні! Ні... Просто... – нарешті спромоглася видавити я і навіть зуміла усміхнутись. Щоправда, для цього мені довелося повторити цілих три рази, мов якесь примітивне закляття: «Він не може мене впізнати! Він не може мене впізнати! Він не може мене впізнати!» Адже у мене повністю нова зовнішність, а магічний слід темної магії у переддень Нового року неможливо відчути.

Так, переддень Нового року – особливий день. Вся темна магія блокується, зате світла розливається землею, мов вранішній туман. Вона іскриться, бринить і манить, дарує передчуття чогось чудесного і прекрасного. У цей день навіть не наділені магією люди здатні творити найлегші світлі чари. Всі ж темні в цей день знесилені і змушені ховатись десь по закутках. Проте жоден із світлих не в силах залишитись байдужим – сплеск магії їх п’янить, дарує відчуття легкості, ейфорії і інколи важко контрольованої веселості.

Це час див, коли не може статися нічого поганого, ну, магічного за природою, так точно. Тому це також єдиний день у році, коли у всіх інквізиторів офіційний вихідний.

Для мене ж... Це також в своєму роді єдиний вихідний. Шанс зробити хоч коротку паузу у беззупинній втечі, в яку перетворилося моє життя. Весь світ вважав мене темною відьмою. Що ж, ніде правди діти, я нею і справді була. Але я була не зовсім канонічною темною, бо мала крихітну здібність і до світлої магії, що, наскільки мені було відомо, вважалося неможливим. Ця здібність не давала мені ніяких реальних сил у звичайному житті, але у переддень Нового року... О, тут інша справа. Мало того, що я могла не ховатись, хворою і знесиленою, як інші темні, так я ще могла зібрати і розлиту всюди магію, піднявши свій магічний рівень десь до середнячкової світлої відьми. І головне - Грейхем про це нічого не знав.

Проте я все ж не втрачала пильність і ніколи у Новий рік не залишалися у дворі приїжджих чи знімних апартаментах, де інквізитор мене шукав би в першу чергу. А завжди – десь на людному місці, найчастіше у натовпі ринкової площі. Цей рік не став винятком, тим паче, що мені потрібно було терміново підзаробити – рун у моєму гаманці вистачить хіба на декілька тижнів плати за нічліг.

Тож новорічний ярмарок у непримітному провінційному містечку з кумедною назвою Марципан став справжнім подарунком Творця. Довелося, щоправда, згадати підзабуте ремесло створення магічних куль з передбаченнями, але і це була не проблема – колись я була неабиякою майстринею в цій справі.

Грейхем же, за моїми підрахунками, мав бути в Рідгренці – містечку з офіційною резиденцією Ордену Воїнів Творця за день верхи від Марципана.

Усе мало скластися ідеально. Мало. Але ось він, мій нічний кошмар, прямо переді мною, все ще очікує на мою відповідь.

«Спокійно. Він не може тебе впізнати.»

- Просто... Просто я ще не розклала товар. Але, ви лер... – і тут у мене ледь не вирвалось «лер інквізитор» – офіційне звернення до представників Святої Інквізиції. І це б точно було б повною катастрофою, бо ж сьогодні воїни Творця не носять ні своєї форми, ні ордену, тож я не повинна була ніяк здогадатись, хто насправді переді мною. Я шумно видихнула, але спромоглася видавити усмішку. – Ви, лер, звісно, можете купити цю кулю зараз. Одна руна.

Інквізитор поклав монету на стіл, а кулю з передбаченням заховав в кишеню. Він уже майже відвернувся... У мене знову перехопило подих... Але раптом він передумав і різко повернувся знову до мене. Та щоб його!

- Як тебе звати?

Невже запідозрив!?

- Е... – запнулася я, але швидко продовжила, назвавши перше ім’я на букву «е», що спало на думку, - Елайн.

- Елайн. Що ж, Елайн. А я Род...