Розділ 19

Дні на канікулах пролітали швидко. Після зустрічі з королем минуло сім днів. Вдома добре — старі друзі, знайомий світ. Все тихо і спокійно. Але думки про Рея не давали спати ночами, а вдень я сумувала за своїми дівчатами. Нашими посиденьками — та навіть за ранковою пробіжкою з Кременем!
Ранок сьомого дня був таким як і попередні — тихим і жахливо нудним. Аж поки у столову не прибігла Лапі.
— Пані, я маю два листи. Обидва прийшли нещодавно до скриньки Селестії, — домовушка задихалась і високо махала листами. Вочевидь щось важливе.
Мама взяла листи до рук і показала мені. На одному була гербова печатка королівського дому — не нашого. Інший був звичайний. Швидше за все Таяна.
— Думаю, ми обидві знаємо про що нас повідомлять у першому листі. Тому відкривай першим від подруги.
Мама мала рацію. Швидко забрала свій лист та пробіглась очима по тексту. Писала демониця. Рейдгар пропав у лісі. Його батьки нещодавно написали листа — звісток від нього немає більше ніж два дні. Вона просить допомоги як у відьми.
— Мамо! Рей пропав! І це моя вина — я впевнена він пішов на пошук мавки! Матусю, що робити, я не можу залишатися тут! — з очей самі по собі потекли сльози. Паніка заважала мислити здраво — аж тут я відчула ляпас. Здивовано подивилась на маму, яка за все своє життя ще жодного разу не підняла на мене руку.
— За що?! — мене обійняли.
— Треба вміти взяти себе до рук. Другий лист — від короля демонів. Він чекає мене та ще трьох відьом. Готовий спробувати пошуки мавки!
Питання хто їде до демонів на повістці дня не стояло. Мама, я і наша знайома Ліліана Фауст — відьма-новаторка з сильним даром. Реальних перешкод не було, окрім тата. Він категорично відмовлявся відпускати своїх дівчат невідомо куди.
— Тату! Я мушу їхати, — вже вкотре намагаючись підібрати слова, голос зірвався на крик.
— Я не розумію такого поспіху! І взагалі — навіщо там ти? Ти ж ще навчаєшся.
— Кіріане, наша дочка закохалася — і зараз від нас залежить чи зможе вона його врятувати!
Батько подивився на мене похмурим поглядом, важко зітхнув і зійшов з дороги.
— Я чекатиму новин. І бережіть одна одну.
Після цього ми осідлали мітли і полетіли до центрального порталу — саме він доставить нас до Аргону. Думки змінювались протягом усього шляху. Що якщо я не зможу? Якщо не встигну? Навіщо взагалі придумала цей план!
— А ось і портал, — з висоти пташиного польоту показала Лілі.
Рівно за десять хвилин ми вже стояли перед королівським палацом. Неприступна фортеця — саме така думка першою спливає у голові при появі тут. Темне каміння, велична споруда короною осіла на пагорбі. Внизу широка річка омиває замок, не підпускаючи тих кому тут будуть не раді. Навісний міст зі скрипом відкрився — і я побачила бруківку. А за нею нас чекали широкі чорні сходи що вели до короля.
Нас чекали в саду.
— Радий вас вітати, леді, — король сидів у світлій альтанці за невеликим столиком і очікував нас. — Не варто реверансів. Пропоную перейти до діла!
— Ми раді вас вітати — і нас більш ніж влаштовує такий підхід. Слухаємо, — мама швидко взяла головну роль у свої руки.
— Отже, мій племінник мав нерозум взяти двох знайомих і піти до лісу. Всі ми розуміємо чому саме він туди подався.
О так, я розуміла. Через мою теорію. По щоці сиротливо пробігла сльоза.
— Селестія, не варто плакати. Те що йому не вистачило розуму обміркувати власну безпеку — не ваша вина, — його величність дивився з сумом. — І моя вина тут теж є. Ви в чомусь праві, але піймати мавку не так легко — і було вирішено не поспішати з вашим планом. Для безпеки. Але зараз екстрена ситуація. Мій племінник пропав — про це стало відомо завдяки майбутньому віконту Тарижу. Він був з ним і вижив. За словами Тарижа — Рей заступився за нього і потрапив під чари мавки. Хлопець блукає лісом вже два чи три дні.
Я слухала і не могла в це повірити. Тільки не це. Мавки неспішно і з муками випивають енергію — саме чоловічу. Жінок вбивають швидко, прямо на місці. Тільки відьом ці створіння обминають стороною.
Король виділив тридцять вищих демонів. Поділив нас на три загони і відправив у ліс.
Я думала що знаю що таке ліс. Але цей — інший. Тут дерева ростуть так густо що навіть вдень між ними сутінки. Гілки сплітаються над головою мов склепіння собору — темного, забутого, живого, але тихо дрімаючого. Під ногами мох такий глибокий що крок беззвучний. І тиша. Не та до якої ми звикли — гучна до дзвону у вухах.
Весь день я бігала між деревами. Обдивлялась кожен кущ, торкалась кори долонями — намагалась відчути хоч щось. Магічне чуття мовчало. Мавка не відгукувалась. Рей не відгукувався.
З кожною годиною ставало важче дихати — не від втоми. Від страху. Він брав гору. В такі моменти я згадувала слова матері: "Доки ти тримаєш страх у полоні — у тебе є чистий розум. Але варто дати йому верх над твоїми почуттями — і ти втратиш шанс знайти свого демона."
Мавки випивають енергію повільно. Саме чоловічу. Я знала це з підручників і ніколи не думала що ці знання знадобляться мені ось так — щоб рахувати години чиєїсь смерті.
Коли ніч накрила ліс — демони запалили магічні вогні. Але між деревами навіть вони виглядали крихкими. Маленькими. Недостатніми. Ніби цей ліс давно забув що таке світло.
Я впала на коліна. Просто посеред лісу, в темряві, без сил.
— Це кінець.
Двоє демонів підійшли ближче. Я похитала головою — відійдіть. Їм не зрозуміти. Мені потрібна була тиша. Справжня. Така в якій можна почути щось дуже тихе.
Лобом вперлась у кору старого дерева. Заплющила очі. Дихала. Просто дихала.
Будь ласка. Будь-хто. Я мушу почути у цій тиші бодай щось. Знаю що відьми втратили можливість розмовляти і чути тебе — але хто б ти не був, допоможи. Зараз, саме зараз час прокидатися. Я готова.
Тиша.
А потім — шелест. Не від вітру. Вітру не було.
Я вслухалась так що серце майже зупинилось.
Шелест повторився — тихий, ніжний, ніби хтось перегортає сторінки дуже старої книги.
— Хто тут? — прошепотіла я в темряву.
Відповіді не було. Але щось змінилось — ліс навколо мене ніби затримав подих. Дерева не рухались. Навіть листя завмерло.
І тоді я побачила його.
Він з'явився між двома старими дубами — невисокий, ледь мені до плеча. Білосніжна борода спадала майже до землі. Шляпа — широкополя, темно-червона в білу цятку — точнісінько як шляпка мухомора. Він ніс маленький ліхтар з блакитним вогником і дивився на мене очима кольору моху після дощу. Добрими очима. Такими старими що в них, здавалось, поміщалося кілька людських життів.
— Ну нарешті, — сказав він задоволено, ніби ми домовились зустрітись тут о цій годині і я лише трохи спізнилась. — Я так довго спав. Вже й не сподівався.
Я не могла говорити. Лише дивилась.
— Привіт, відьмо роду Далас, — він злегка вклонився, ніби ми зустрілись на ярмарку. — Я лісовик. Відчуваю кров відьом що тече в твоїх жилах — вашого роду кров особлива. Завжди була. Далас завжди були вищі. Завжди верховні. Вітаю — радий що ти нарешті вдома!
— Ти знаєш хто я? — голос нарешті повернувся — тихий, зламаний.
— Знаю. І знаю навіщо ти тут, — він підняв ліхтар трохи вище і уважно подивився на моє обличчя. — Твій хлопець. Демон з темними косами. Бачив як він увійшов у ліс — сміливий, нерозумний. Такі завжди першими потрапляють до мавки.
Сльоза покотилась по щоці. Я навіть не намагалась її зупинити.
— Він живий? — це було єдине що мало значення.
— Поки що, — лісовик не прикрашав і не жалів. — Але спершу я повідаю те про що ваше плем'я давно забуло. Бо без цього ти не зможеш його врятувати. І ніхто інший — теж.
Я кивнула. Сіла прямо на мох, не думаючи про сукню і темряву навколо. Лісовик опустився навпроти мене — легко, як пір'їнка — і поставив ліхтар між нами.
Блакитний вогник не мигав. Просто горів — рівно і спокійно, ніби мав горіти вічно.
— Слухай уважно, — сказав лісовик. — Часу небагато.