Відьма

Відьма

     Невигадана історія

Дар небесний дається не для особистого збагачення, а творити загальне добро.  Думай про людей. А твоє завжди знайде тебе. І повернеться добром у стократ більшим.

І снилася Петру кров. Багато крові. Цибеніла звідкілясь із серця, стікала по руках, по пальцях і капала важкими краплями на долівку. «Звідкіля, - думалось йому,— Така рожева і світла, немов сльоза. Ніби ніде й не поранився і не боляче зовсім.» Кинувся змивати водою - вода почервоніла і зробилася кров’ю. «До чого б це? - міркував уранці, оглядаючи своє тіло перед дзеркалом. – Кров - - то кровні. Не обов’язково рідня. За рiдними боліло б. Це щось інше. Як попередження. Варто бути уважнішим, щоб ненароком не завдати собі чи комусь іншому шкоди".

 Вийшов на балкон. Закурив сигарету. Затягнувся, хмеліючи від нікотину. Стояв і любувався засніженим степом з темними маківками териконів на обрії. Яскравим багрянцем над світом повільно піднімалося сонце. Переливалося, вигравало самоцвітами у снігах, нечутно бриніло перлами на білому інеї тополь.

Несподіваний дзвінок у двері квартири обірвав його роздуми тa повернув у реальність. «І кого це принесло із самісінького ранку?» - подумав, затушив сигарету й пішов відчиняти. На порозі стояв знайомий чоловік із сусіднього будинку. Привітався.

- Заходь, Сергію, – промовив. - Не травень місяць. Холодно.

- Атож, - відповів чоловік і замешкався, не знаючи з чого розпочати розмову.

- Кажи, що сталось, якщо переступив поріг.

- Ти вихідний сьогодні, Петре? – розпочав здалеку.

- Як бачиш. Лежу і плюю в стелю. Чому цікавишся?

- Халепа в мене стряслася. Не зможеш виручити? В боргу не залишуся. Заплачу, скільки скажем.

- Та колись нарешті. Не рви душу. А там побачимо.

- Відвези дружину з тещею у Волноваху до бабки-знахарки.

- А сам чому не можеш? Чи випивав учора?

- Де там. Приїхав з нічної зміни, поставив машину. А сьогодні заводити - чорта лисого. Кашлянула двічі й завмерла. Мабуть, движок стуканув.

Петро знав Сергія давно. Колись працювали разом на одній шахті. Знав і про його проблеми. Бо містечко невеличке. Немов сім’я. Кожному відомо про кожного, якщо не все то добру половину біографії. Краєм вуха не раз чув од жінок за його дружину Валю. Двічі вагітніла – і двічі викидні. «Наче пороблено, казали, - хороша людина, а така біда.» Петро зроду - звіку не був забобонним і не вірив у магічні «приколи», проте й не без того. Бо всякий, хто хоч раз опускався під землю, згадував про бога зразу, тільки-но ступав у кліть. Це на поверхні можеш матюкатися і плести нісенітниці. А там - або сам вчасно закриєш рота, або закриють інші. Кожному жити хочеться.

- Як це швидко потрібно, Сергію? Бо ще й різки в роті не мав. Лише прокинувся.

- Домовлялися на годину дня. Їхати далеченько.Та й хуртовина на лихо шаленіла всю ніч. Дороги, певно, не чищені. Ніхто їхати не хоче: ні друзі, ні таксисти. Послухаєш - вічним боржником буду. Знаю, ти проїдеш. Для тебе це не вперше. Не відмовляй. Не губи останню надію моєї дружини. Бо звелася нещасна уся нанівець. Такий відчай носить у душі, аж страшно. Заледве умовила бабку прийняти й вислухати. Стара, як виявилось, уже давно нікого бачити не хоче. Oтож сьогодні кажу: «Валю, їхати ні з ким. А вона мені – «Тоді пішком піду. Лише вона допоможе мені.» Вбила собі в голову, ніби стара являлася їй уві сні й обіцяла допомогти. Виручай, Петре. Хочеш, на коліна перед тобою стану.

- Дурний зовсім. Я ж тобі не бог, а такий, як і ти, смертний. Заспокойся й оговтайся. Ми ж чоловіки? Чи не так? І не раз дивилися смерті в вічі. Прорвемося. А про оплату - забудь. Нехай це буде для неї моїм новорічним подарунком. Гроші майбутнім дітям прибережи.  Заходь у кухню. Діставай з холодильника хліб і масло. Став на плиту чайник, а я тим часом збиратимусь. Усе швидше буде. Та підемо разом.

«Отаке воно життя - повне несподіванок. Збирався весь день м’яти боком диван і носа за поріг не висовувати, а воно не так сталося, як гадалося». – думав згодом Петро, пробираючись засніженими дорогами до місця призначення. Як виявилося, це було якесь невеличке село за Волновахою. Там він раніше ніколи не був, тому разом із Сергієм заздалегідь визначили найкоротший шлях навпростець. Залишалося не сісти в переметах і вчасно доїхати. Тa, мабуть, сам бог у той день був на стороні його пасажирок, бо дороги були хоч і не чищені, але на диво майже порожні.

Досвід їзди в екстремальних умовах навчив Петра надіятись лише на самого себе. Все мало бути передбачено і прораховано наперед. Щоб будь-який неприємний сюрприз не став останнім. І тому зазвичай возив у багажнику окрім оливи та найнеобхідніших запчастин - буксирний шнур, лопату, сокиру, пилку, два домкрати і навіть моток м’якого в’язального дроту. Адже ніхто не відає, що може чекати в дорозі. Щохвилини вслухався в монотонне дихання двигуна. Це, як серце, не лише автомобіля, а й водія. На душі було спокійно. Жінки на задньому сидінні про щось тихо перемовлялися. Старався особливо не дослухатися. В кожного є таємниці, котрих нe варто доторкатися чужими руками. Відчував - їх бентежить, чому навідріз категорично відмовився від грошей. «Що за дивний альтруїзм?» - міpкували вони. Інколи людям невтямки, що добро можна робити безкоштовно. Просто так. За велінням серця. Багатьом здається: заплатив - значить отримав найкраще, чого бажала душа. Наївний народець. Гадає, доброту і щирість людського серця можна, як шмат сала, купити за гроші. Не купиш. А продати разом із душею - можеш завжди.

З часом жінкам набридло перешіптуватись між собою і хтось вирішив поставити крапку в питанні Петрового альтруїзму.

- Скажіть, Петре, - обізвалася Валентина, - чому відмовилися від грошей? Адже і бензин, і машина, і ваш час вартують чогось? Нам незручно отак, задарма. Ми ж вам і не друзі, не родичі - зовсім чужі люди.

- А хто вам сказав, що задарма? - відповів Петро посміхаючись й зиркнув у дзеркало заднього виду на жінок. Ті розгублено переглянулись. «Що він такого замислив, - подумали одночасно, - ще в якусь історію влипнемо…»