Розділ 39

Реймор Стрейт

Ректор Херендської академії магії сидів за столом свого кабінету у свіжопридбаному маєтку та писав листи. Від важкої гнівної аури, що витала довкола керівництва академією, здригались не лише вогники на гнітах свічок. Тремтіли і самі свічки. Та й витримка інших предметів інтерʼєру час від часу давала тріщину.

Олівець жалібно скрипів в його руках, явно не дуже радий подібному ентузіазму. Але на пожовклі листи для магічної кореспонденції слухняно рівним нервовим почерком лягали списки, вказівки, настанови та рекомендації на час відсутності керівництва у, власне, академії.

Щось було загальним і було відправлене Тірі Квон, щось особистим і розліталось деканам, завідуючим кафедрами, викладачам, лаборантам...

Писав-то Стрейт писав, але виходило в нього це досить нервово і роздратовано. Від того магічні вісники вишмигували у вікно з завидною швидкістю, явно не жадаючи потрапити ректорові під гарячу руку. Магічні вісники також жити хочуть.

– Я тебе не розумію, – заговорила Гея, сподіваючись, що буря нарешті вщухла, нічого битись і ламатись не буде, і можна подати голос. Давній друг на неї не відреагував, тому Гейра хоробро продовжила: – План був твій. Все йде за ним. Мейв на все згодна. Що не так?

Реймор Стрейт відірвався від написання послань, підняв на подругу важкий погляд, натягнувся, мов струна і, зітхнувши, відкинувся на спинку стільця. Зізнаватись, що за останні три дні мало з ґлузду не зʼїхав, безсило спостерігаючи за тим, як згорає дівчина, що змушувала його серце битись частіше, він не хотів навіть собі. Що вже казати про Гейру. Сказати, що не хоче знову наражати її на небезпеку? Що ще в житті так ніколи не боявся? І це далеко не всі проблеми, що від сьогодні посиплються на їх голови не залежно від того, що вони вирішать робити далі. А все тому, що він – вчасно не зняв артефакт, а вона… а вона в принципі не винна.

Надто відверто для Реймора Стрейта. Тож набрав в груди повітря, придумуючи правдоподібне виправдання своєму гніву. Потім глянув кудись в темний куток кабінету і коротко проронив:

– Ось це! – вказав для наглядності олівцем на темряву, що стрімко згущувалась і росла.

Темрява, ніби ожила, перетворилась на чорний туман, придушивши світлу магиню Гейру Естер до канапи всією своєю могутністю. Вона простогнала, зажмурившись і вже точно знаючи, що зараз станеться. Саме тому чаклунка пропустила момент, коли з цієї темряви випливла, інакше й не скажеш, висока невимовно приваблива брюнетка. Бронзова шкіра, непроглядно чорні очі та невеликі ікла, котрими вона блиснула у найчарівнішій усмішці, видавали в ній жительку Нижнього світу. А одяг, що складався зі шкіряного корсету та вузьких шкіряних штанів – мисливицю. До всього гостя нервово погойдувала довгим, тонким, покритим червоною лускою хвостом. І видавала своє хвилювання виключно цим. 

– Есселіон Реймаргаон, – низько поклонилась вона, вкладаючи у цей жест не стільки повагу, скільки визнання сили того, до кого зверталась. – Вам послання.

– Закрий портал, поки я не здохла, – розгубивши всі манери, прошипіла Гейра, стиснувши пальцями скроні.

Формулювання було не правильне. Бо злопамʼятна демониця любовʼю і співчуттям не наділена, лише усміхнулась, явно насолоджуючись муками світлої чаклунки.

– Потерпиш, – огризнулась брюнетка, і до Реймора повернулась з уже звичною усмішкою, очікуючи відповіді.

Стрейт нагородив її важким, пришпилюючим поглядом, змахнув пальцями і темрява, що все ще клубилась в кутку, розсілась. Демониця цьому не зраділа, скривилась, але дуже скоро забула і про портал, і про Гейру, що все ще витирала сльози з обличчя, але вже не стримувала полегшених зітхань.

– Що потрібно моєму дідусю? – абсолютно спокійно і розслаблено запитав Стрейт. Ніби весь гнів вимістив на відісланих посланнях.

Демониця скривилась, явно не дуже жадаючи озвучувати послання, але куди подітись.

– Вітає вас з заручинами та жадає знати, хто обраниця його любого онука. А ще жадає бачити вас обох на прийомі Кривавої ночі, – відрапортувала мисливиця, передаючи слова власного керівництва.

– Пронюхали вже, – скривився Стрейт.

– Активацію родового артефакту не відстежити важко, – розвела руками і просяяла найпривабливішою з усіх своїх усмішок брюнетка. Усмішку дещо псували ікла, але то вже справа смаку. – А враховуючи той факт, що ваш дідусь вже давно чекає правнука…

– Ми не можемо, у нас турнір, – відмахнувся ректор.

– Для Повелителя це не привід, – спробувала настояти демониця.

– І наречена відьма, – вставила, отямившись остаточно, Гейра, підступно додавши: – Північна!

Вираз обличчя вмить остовпілої демониці передати було важко. Недовіра, з котрою вона глянула на чаклунку, що все ще не до кінця отямилась, але вже нашкребла сил, аби завдати удару старій недрузі у відповідь. Надія, з котрою вона глянула на Стрейта. Страх, чого за нею не помічали жодного разу за всі пʼятсот років її існування. І приреченість.

– Нам всім кінець, – пробурмотіла вона. – Я йому цього не скажу.

– Скажеш, – заперечив той, кого вона нещодавно називала вищим титулом “есселіон”.

– Він мене вбʼє! – скрикнула демониця.