Розділ 38

Вдруге отямилась з відчуттям легкості, свободи та всесильності, трохи розгубившись від такого дивного набору. У людей нормальних подібний стан називають “Нарешті виспався і відпочив!”. Як це можна віднести до однієї недолугої відьми – складане питання. Був неясний нічим не підтверджений здогад, що справа у воді, котрою мене відпоювала Хранителька. Принаймні інших пояснень не знаходилось.

Проте насолоджуватись теплотою ковдри і на диво ніжними простирадлами я просто не мала права. Надто багато запитань потребували відповідей, а справ – моїх рішучих дій. 

Сіла, роззирнувшись довкола, в пошуках Хравна. Птаха ніде не знайшлось, тож довелось задовольнятись вивченням інтерʼєру.

Однозначно це була спальня. Не моя сіренька в гуртожитку. І навіть не ректорська в академії. 

Велике приміщення, з задрапованими темно-синьою тканиною стінами і графітовими портьєрами – вікнами, тонуло в напівтемряві, котру розсіювало світло кількох свічок у двох канделябрах над потухлим каміном. Попри те, що вогонь у каміні давно не запалювали, холодно в кімнаті не було. Але напівтемрява робила все довкола зловісним та жахливим. Я навіть малодушно впʼялась поглядом у велику шафу на масивних ніжках, очікуючи що з неї от-от вилетить привид чи щось ще гірше. Тому ліжко з темним балдахіном з важкої тканини покидати так одразу не наважилась. Але й залишатись було безглуздо. Не відомо де я опинилась і чим мені це загрожує.

Спустивши ноги на холодну підлогу ледь стрималась, аби не поморщитись, і з сумом подумала, що мені страшенно не вистачає зараз моїх сіреньких сильно стоптаних, але дуже рідних капців. На крайній випадок, згодились хоч які. Проте, на моє несподіване пробудження тут ніхто не очікував, тож про взуття не турбувався. А от сукня висіла на стільчику поряд з ліжком, дбайливо розправлена. Опустила погляд, відмітивши на собі дивного, надто відвертого крою нічну сорочку і подавила тяжке зітхання, намагаючись не думати про те, хто на мене її вдягав. Вирішила просто натягнути свою сукеночку поверх цього неподобства. Решту й потім можна буде обмізкувати.

Дверей було кілька. За одними знайшлась простора ванна кімната, за іншою – також досить просторий гардероб з одягом, переважно чоловічим, на вішаках. Ритись у чужих речах бажання не було, тому я зачинила двері і рішуче направилась до третіх, щоб зупинитись, ледь взявшись за ручку.

– … Абсолютно ніяких слідів? – приглушено прозвучало з іншого боку дверей. І я завмерла, впізнавши голос ректора.

Від душі відлягло. Сама не знаю, коли саме зʼявилось це відчуття, але тепер я просто знала, що поряд зі Стрейтом я в безпеці. І це відчуття ніби й радувало, але разом з тим і насторожувало.

– Абсолютно, – понуро відповів другий учасник розмови. – Оскільки єдине місце, де лера Кас залишалась без нагляду була крамниця, про яку розповідав лер Хапер, то цілком логічно припустити, що зілля вона отримала там. Але… на даний час крамниця порожня. І ніхто не може пригадати, коли там взагалі щось подібне було. Всі свідки впевнені, що після смерті останнього власника десять років тому, вона не відчинялась жодного разу.

От тобі й на. Я криво усміхнулась, чи краще сказати поморщилась сама собі, вкотре відмічаючи, наскільки все ж мав рацію Хравн, нагороджуючи мене всіма абсолютно заслуженими неприємними епітетами.

– Ілюзія. 

Не те щоб ректор запитував. Скоріше робив висновки з почутого. Але співрозмовник все ж промовив:

– Так. І досить сильна та якісна. Шаманка таку б точно не створила. До того ж дуже добре приховані сліди магічної активності. Не всі нюхачі змогли нанюхати хоч щось, а мені довелось прикласти максимум зусиль.

За дверима повисла недовга пауза. 

– Контури переходів? – знову запитав ректор.

А мені пригадались слова мого фамільяра про те, що поки я труїлась за незнанням, він відслідковував контури. Логічно, що цих самих порталів.

– Два. Один дуже давній і в один бік. Інший – двобічний, і не надто старий. Тижні два-два з половиною.

Ну, в строк моїх відвідин крамнички статуеток дуже навіть потрапляє.

– Куди ведуть? – ректорський голос ставав все глухішим і задумливішим. І чомусь мені здалось, що відповідь він вже знає і так.

– В королівський палац, – зронив співрозмовник Стрейта, трохи замʼявшись.

По всьому, йому вся ця ситуація не дуже подобалась. Якщо судити з повислої тиші в сусідній кімнаті, то й ректору також вона радості не додавала. А я впевнилась, що точно поїду на турнір. Корінь всього зла – в королівському палаці.

– Мейв не можна брати з собою на турнір, – промовив співрозмовник нашого безцінного керівництва. – Надто небезпечно.

Керівництво зітхнуло. Задумалось. Я відверто запанікувала. І поки не прозвучало безапеляційних слів, різко смикнула за ручку, відчиняючи двері.

– Я їду! – скрикнула на всю невелику вітальню так, що обоє присутніх впʼялись у мене уважними, дещо засуджуючими поглядами.

Тут варто було б засоромитись, враховуючи, що взагалі-то підслухувати непристойно для лери, але цілком прийнятно для відьми. Тож лише підняла вище голову, і повторила.

– Я їду!

Очі ректора повільно, але невідворотно звужувались, обличчя перетворювалось на камʼяну маску. Вже знайомий мені в минулому чоловік в чорному зблід, промимрив щось накшталт “Самі розбирайтесь!”, з коротким поклоном покинув вітальню. І от цієї миті я усвідомила, що спричинило таку зміну окрасу у лера Хью Вандера.