Розділ 37

– Дуррррепа! – пролунало десь справа. – Ідіотка неноррррмальна! – вже зліва. – Недовідьма! – над головою.

При тому каркаючий тріскучий голос належав одній і тій же особі. Здавалось, що вона знаходиться одразу всюди, і це страх як нервувало. Від чого голова боліла ще дужче. І очі розплющувати категорично не хотілось. Було таке відчуття, що варто подати перші ознаки життя, і мене просто добʼють. Щоб сама не мучилась і нікому проблем не завдавала.

Беручи до уваги новий виток болю, що пульсував в скронях, і нудоту, що підступно підкотила до горла, я вже була згодна на хоч якийсь фінал. Хай навіть і такий плачевний.

Крім головного болю мене ще страшенно мучила спрага. В грудях ще залишися тупий ниючий біль. Ніби мене й справді з усього маху вдарили.

– Не метушись! – роздратовано наказав інший голос десь зовсім поряд.

Цього разу вже жіночий. Голос виявився гарним, мелодійним, дзвінким, і уява вмить намалювала образ невагомої феї. 

Перший голос притих, але важка аура засудження однієї конкретної дурепи-ідіотки-недовідьми продовжувала давити на голову.

– Сам куди дивився? – гнівний суворий тон другого учасника діалогу ніяк не вʼязався в моїй уяві зі вже сформованим в голові образом невагомої тендітної феї.

– Магічні контури з перенесеннями відстежував, – винувато відповів перший учасник дуже дивного діалогу. Але почуття провини мучило його недовго, за мить він знову опинився десь вже зовсім близько до правого вуха і заволав: – Звідки мені було знати, що відьма надумає самовбитись?

Наклеп. Нічого такого робити я не збиралась. І навіть не думала. Відновила в памʼяті події минулого, про всяк випадок. Ні. Точно не здиралась. Зілля попало браковане. Воно взагалі було представлене, як ключ до сили. За всіма ознаками мало заспокійливий ефект, і нічого небезпечного в ньому розпізнано не було. Про що я й збиралась повідомити, розплющивши очі. Але рота розтулила, а сказати нічого не змогла. В горлі горіло так, ніби я до цього розпечені цвяхи ковтала в немислимій кількості.

– Прррокинулась, самовбивця, – розлючено протягнув обвинувач.

Знайшла поглядом того, хто нагороджував мене образливими епітетами не соромлячись висловлювань. І навіть не здивувалась, коли виявилось, що володарем неприємного каркаючого голосу був крук. Інтуїція підказувала, що крук той самий, котрого я впустила в кімнату. Тільки тепер збільшений разів у зо два.

– Тобі не казали, що експерименти з невідомим зіллям від сумнівних шаманок до добра не доводять? – вгамовуватись пернатий явно не збирався, нервово стрибаючи довкола моєї голови. Від чого в очах все почало розпливатись і двоїтись.

Казали. Лер Грун от нещодавно також казав, що віділлється мені ще колись моя жага до знань помножена на повну відсутність інстинкту самозбереження. Але конкретно в цьому випадку, щось було не так. 

– Не тисни на дівчинку, – буквально проспівали поряд.

Я перевела вдячний погляд на володарку дивовижного голосу. Нею виявилась зовсім юна дівчина років чотирнадцяти-пʼятнадцяти, в простій зеленій сукні без вишивки, з невимовно гарним котячим розрізом зеленющих очей, довгим пишним рудим волоссям, веснянками на кирпатому носі… 

Думка, що оця власне дівчина, дуже схожа на ту, що дивилась на мене з дзеркала нещодавно, прострелила разом з черговим витком головного болю. Тож розвити її я не встигла, а глухо застогнала.

– Пий, – наказав голос. 

Просто перед носом зʼявилась доволі велика куля дуже схожа на ртуть. В погляд на дівчину вклала всю підозріливість на яку була здатна. І це не приховалось від все ще не охололого крука:

– О! І куди поділась жага до експеррриментів? – навіть не намагаючись приховати насмішку в голосі, запитав птах.

Я скривилась, але хай і подумки, все ж визнала, що тепер невідомо що у невідомо кого однозначно брати не хотілось. Бо, як виявилось, навіть цілком собі безневинна травʼяна суміш може відправити тебе на той світ.

– В тебе серйозні пошкодження магічних каналів, – “порадувала” мене дівчина, коротким змахом руки звелівши “кулі” підлетіти ближче до моїх губ. – Якщо не відновимо, то тіло не впорається також. Тож… пий.

Сказала вона це дуже спокійно, навіть з легкою усмішкою на губах. Але я все ж в академії вчилась всі ці роки, а не просто так сиділа. Ще з першого курсу знала – пошкодження магічних каналів дорівнює смерть.

Так чому я досі жива?

– Я переніс тебе, – прочитавши німе питання в моєму погляді, удостоїв мене відповіді крук. – Хранителька підлікує. Але якщо чесно, думав вже все, відбігалась ти, Мейвелін. Знатної гидоти тобі підсунули. І якби не браслетик Стрейта, що сповільнив дію отрути, то ми б уже плакали над твоєю могилкою всі разом.

Хранителька кинула повний невдоволення погляд на крука. Птах насупився, але від власних слів відмовлятись не збирався.

Тут все моє тіло почало відверто горіти. Остання стадія руйнування магічних потоків. Ми це проходили в теорії, з жахом молились, аби ніколи не дізнатись, як воно на практиці. І от, Мейвелін із роду Північних відьом мала змогу повною мірою відчути як воно – згоріти живцем.

З жахом розтулила рота, хапаючи повітря і мріючи лише про те, аби це все скінчилось. І вже не важливо як саме.