Розділ 36.2

Дихати стало невимовно важко. На мить здалось, що сама земля розверзлась під ногами, затягуючи мене в непроглядну темряву, сповнену відчаю, болю, справжнього всепоглинаючого горя.

“Круки кружляють над головою. Їх стільки, що не видно неба. Надтріснутий крик змішаний і помножений на сотні, а то й тисячі голосів, ріже вухо, викликає бажання сховатись, розчинитись, аби тільки не чути нічого.”

Спогад нахлинув так стрімко і невідворотно, що все довкола ніби затягнуло туманом, обличчя студентів Херенда, рівний стрій викладачів, що зараз піднімались на сцену біля трибуни під овації присутніх. Ле Вернар, що з поблажливістю споглядає цю процесію, котра ажніяк не здається мені радісною та натхненною увагою Правиці. І тільки ректора цей туман не торкнувся. Його я бачила ясно і чітко. Він став мені тим орієнтиром, маяком, на який йдуть кораблі навіть через найгустіший туман та темряву.

Але от викладачі піднялись, а Правиця заговорив знову.

Вдихнула. Але вдалось це важко, зі схлипом.

“Легені наповнює не повітря – сморід.”

Здалось, що я відчуваю його знову. Точно як в той десь. Гар, дим, кров… Сморід, що проникає в саму суть. Сморід, котрий не змивається з памʼяті навіть через стільки років. І не змиється тепер все життя. Я це не відчувала – знала.

Зміст промови ле Вернара не досягав моєї свідомості. Ніби слова проходили крізь тіло відсіювалось все зайве і залишався тільки звук. Я чула інше:

“ – Тобі тут не місце, - прохолодна шершава рука впевнено бере мою долоню і міцно тримає.”

Я не йшла, просто переставляла ноги. Абсолютно точно прийшов час урочисто представити публіці склад команди. Брейт поряд щось шипів, поклавши свою палюче-гарячу долоню поверх моїх пальців, що вчепились в його лікоть намертво. І лише по краю свідомості мазнуло, що це не його рука така гаряча, а мої пальці заледеніли.

Піднятись до трибуни вийшло тільки завдяки тому ж Брейту, що ні на мить не відпускав мене до тієї миті поки ми не зупинились рівним рядом на тому місці, де щойно стояли викладачі. Обличчям до Правиці, боком до глядачів.

Вітання та аплодисменти з зали, ніби гудіння оскаженілих хвиль, що розбиваються об скелі.

“ Тримайся, Мейв. Лишилось зовсім трошки,” – голос ректора пролунав просто в моїй голові.

Не будь я настільки зломлена відкриттям особи, що роками переслідувала мене уві сні, точно б задумала, як взагалі так може бути. А так… просто не вірилось. На стільки, що почала вже сумніватись у власному психічному здоровʼї.

Не довго.

За мить плечі огорнуло теплом, спокоєм та затишком. І разом з тим, туман в голові почав трохи розсіювати. Застосування магії в присутності Правиці було кричущим порушенням всіх норм. Навіть найменші коливання відслідкує така кількість магів в одному приміщені. Але щось мені здається, що тому, хто на це наважився було абсолютно начхати на думки оточуючих. Лише один присутній в цій залі чаклун міг собі дозволити попрання протоколу.

Погляд сам собою знову зупинився на ректорові, і я ледь помітно кивнула, навіть спробувала усміхнутись. Дуже сподіваюсь, що вийшло.

Проте на обличчі ректора залишався такий же камʼяний вираз, що й тоді, коли ми з Брейтом танцювали в центрі зали. Тільки погляд змінився. З нього зник той холод і сталь, а на зміну прийшло щось віддалено схоже на тривогу. Та й то, лише на якусь мить.

Присутні, включно з Хартом ле Вернаром, дружно вдали, що нічого не відбувається.

Серце дивним чином заспокоїлось. Дихати стало відчутно легше. Не знаю, що за заклинання зараз таким теплом зігрівало мої плечі, але воно діяло. І наступна промова ле Вернала не пронизувала могильним холодом груди. Я її практично не чула.

“ – Я маю лишитись, – пробую вирватись. – Там…”

За роки цей сон, що не зовсім і сон, я вивчила в деталях. Тому власні слова, що спливли в памʼяті, осіли гіркотою на язиці.

– Щиро бажаю вам перемоги, юна лера, – почувся голос ле Вернара зовсім поряд. 

Протягнута для потискання рука завмерла. Я вже точно знала – воно суха і прохолодна. Але невідомо звідки набралась таки сил і потисла її. А відповісти стриманою вдячністю вже не змогла.

– Але все ще вважаю, що таким прекрасним тендітним створінням та подібних змаганнях не місце, – не дочекавшись від мене ані слова, зронив Правиця нашого монарха.

“ – Ні! Тобі тут не місце! – суворий крик, схожий на каркання тих круків, що кружляють над головою.

Підіймаю погляд…”

Минуле і теперішнє ніби наклалось одне на одне. Я знову дивилась в холодні сірі очі абсолютно незнайомої мені людини, не маючи сил ані боятись, ані чинити спротив. 

– Перехвилювалась, – встряг Брейт. І я з полегшенням зрозуміла, що шок минає. – Не щодня тиснеш руку самому Харту ле Вернару Правій руці його величності.

В погляді самої Правиці не можна було прочитати абсолютно нічого. Лише коли він змістився на руку, що все ще тримав у своїй долоні, на якусь невимовно коротку мить майнуло роздратування. Спалахом, котрий навряд можливо було б помітити, якби я не дивилась йому прямо в очі, розтоптавши всі правила, котрі так старанно вбивали мені в голову останній місяць.