Розділ 36.1

– Не знаю, що й сказати, – вже всоте повторила очманіла Айша, не наважуючись навіть зі стільця, на котрий впала вже більш ніж чверть години тому, не те що наблизитись до… витвору кравецького мистецтва. Просто сукнею цей наряд назвати язик не повертався.

Я сиділа з ногами ліжку, підтягнувши коліна до грудей і навіть поворухнутись боялась. Встигла відволіктись від думок про більш важливі питання, що мали б займати мою нещасну голівоньку. У нас там взагалі-то страшні речі відбувались і недоречні гості топтали коридори Херенду. І всі ці події цілком і повністю займали мої думки, загрожуючи затягнути в вир відчаю та саможаління. Рівно до того моменту, як Айша, явно куди більш нерівнодушна до мого вечірнього наряду, розпакувала, тиха ахнувши, сукню.

І зовсім не тому, що я в якусь мить стала небайдужа до гардеробу. Просто уявила, скільки часу і коштів витратила на матеріали кравчиня, і стало паскудно. Адже в памʼяті ще добре зберігалась картина умов проживання жіночки з донькою.

– Угу, – всоте повторила точно так само остовпіла я, сидячи на ліжку у своїй кімнаті і спостерігаючи за тим, як у повітрі прокручується, мов на манекені у найдорожчому салоні одягу, моя сукня.

Левітувала її Айша, у мене просто витримка здала б.

Лера Сноу постаралась, мʼяко кажучи. Боюсь і уявити, звідки у цієї жінки такий талант і як вона опинилась на задвірках королівства, але десь у монаршому палаці за нею мала б ридати не одна модниця.

Сукня, котру Амадея Сноу шила для мене, (а вона точно її шила, а не перешивала з іншої готової сукні), була просто казковою. Від насиченого зеленого кольору дорогоцінного шовку віяло весною. Здавалось, що варто заплющити очі і повіє легкий весняний вітерець, наповнений ароматом вишневого цвіту.

Незвичний для цієї місцевості крій видавав з головою не місцевість кравчині. Вона не була надто відвертою, як більшість суконь у салонах готового одягу, а навіть навпаки. Але жодної пишності, як було модно кількадесят років тому. Прямий покрій спідниці, що падала вільними хвилями до самої підлоги, прикрашали густі вишневі суцвіття, ніби намальовані, але на ділі – вишиті талановитою майстринею. На пелюстках то тут то там виблискували і переливались, заломлюючи світло, дрібні камінчики, що виконували роль краплинок роси.

Корсет навіть так, на око, відкривав би забагато на огляд, але лера Сноу, певно, пригадала мою нелюбов до виставляння на показ себе взагалі, прикрила декольте широкими смужками тканини, що кріпились до чогось на зразок кольє сплетене з дрібного бісеру. Сподіваюсь, що звичайного, а не якогось дорогоцінного. І скроєно все було так, аби простір між смужками не змушував мене вмирати від сорому, а от особам зацікавленим – лишалось достатньо простору для фантазій. Рукава також були довгі, навіть мали б прикривати частину кисті, а от плечі навпаки відкриті.

– Боюсь і спробувати підрахувати її вартість, – промовила голова студентської ради, здригнувшись від кількох ударів годинника, що невблаганно відміряв час до початку прийому. А я не стримала тихого підвивання від озвучення моїх власних думок. – Нічого схожого не бачила раніше.

Я тільки глянула на свою нову подругу, важко зітхнула і продовжила лупати очима на неймовірну роботу жінки, котру зустрічала хіба три рази в житті.

– Не знаю, як ти плануєш за неї розраховуватись, Мейв, – між тим опанувала себе нарешті Айша та рішуче піднялась на ноги. – Про це ми подумаємо згодом. – Не знаю, про що тут можна думати. Абсолютно точно ясно, що майбутні років зі сто працюватиму виключно на благо Амадеї Сноу. – Але давай приходь до тями і одягайся. Нам ще зачіску треба зробити і макіяж.

Вона діловито почала згрібати папір, що так і лишився валятись на сусідньому ліжку, але за мить завмерла, схилилась, піднімаючи згорнутий вчетверо аркуш, що вилетів під час швидкого прибирання та протягнула його, стрімко наблизившись.

Я взяла його без слів, розвернувши неслухняними пальцями та вчиталась в рядки.

“Люба моя Мейв!

Оскільки я точно знаю, що ти зараз перебуваєш в певного роду шоці, поспішаю тебе заспокоїти, – ти вже давно за все розрахувалась і я одразу тебе запевняю, що не маю жодного наміру обібрати тебе до останньої нитки”...

Я знову зиркнула на сукню, поморщилась, зрозумівши, що легше не стало.

…“Ходять чутки, що ти вирушаєш до столиці? Я дуже за тебе рада, хоч і не менше хвилююсь, вже маючи гіркий досвід.

Моя наставниця колись говорила мені, що гарна сукня додасть впевненості будь-якій жінці. І я хотіла підтримати тебе так, як можу. Не забивай голову недоречними думками, будь ласка. Я давно думала над тим, як тобі віддячити за те, що ти для нас зробила. Хочу сказати одразу, що б я не зробила, все одно це не зрівняти з тим, що зробила ти. Тож навіть не думай відмовлятись! Послухай мене і одягни те, що я для тебе приготувала.

І досить вже забивати собі голову тим, звідки я взяла матеріали. Все ж я не зовсім безнадійна і столицю покидала не з пустими руками. Хай навіть в цих руках і було кілька недошитих суконь.

Візьму на себе сміливість порадити вдягнути зелену сукню сьогодні, червону – на бал в палаці, а останню – в день твоєї перемоги”

На цих словах я усміхнулась, і тільки тепер усвідомила, що очі наповнились слізьми настільки, що решта написаного просто розпливалась. Тож рішуче стерла сльози рукавом, під обурений вигук Айші, котра вже розкладала косметику на столику біля дзеркала. Але належної уваги її гнів удостоєний не був.