Розділ 35.2

Чорний, явно не найманий екіпаж, запряжений четвіркою вороних коней, що нетерпляче притупували, ніби збирались зірватись з місця в галоп, зупинився рівно навпроти воріт академії. 

Я навіть затамувала подих, сподіваючись на неймовірне – хтось відсуне шторку, що наглухо відділяла все, що відбувалось всередині карети, і вдасться хоч мимохідь поглянути на прибулого гостя. Розумію, що ще матиму змогу надивитись на всіх, чиєму візиту була абсолютно не рада, але вроджена відьомська цікавість не давала навіть кроку відступити від затягнутого інеєм віконечка в комірці вартового. 

За всіма правилами, лер Пріт зараз мав настіж відчинити ворота та впустити високопоставленого гостя разом зі слугами, добром і кіньми. Але сталось неочікуване:

– Прошу пробачення, лере, але увійти можете тільки ви і ваш особистий помічник, – переступаючи з ноги на ногу і явно жадаючи опинитись якнайдалі від цього місця, трохи сконфужено промовив лер Пріт, ледь дверцята екіпажу прочинились рівно настільки, аби вартовий міг бути почутим.

Мені на мить здалось, що я неправильно почула. Таке кричуще порушення всіх правил і норм, точно не залишиться безкарним для лера Пріта. Навіть, нескінченно далекій від всіх звичаїв вищого світу, мені було відомо, що візитерами це може бути сприйнято, як смертельну образу. Знала я це завдяки урокам етикету, необхідність котрих тепер стала більш ніж зрозумілою. Ще тоді лер ректор все для себе вирішив. Тому і етикет, і танці, від котрих мене нудило, прогуляти ніяк не можна було. Він вже все спланував давно. І необхідність нашого одруження, думаю, також. Не дарма найбільше уваги викладачі приділяли саме мені. Наївно вважаючи, що ця увага спричинена виключно моєю недолугістю та фактом того, що в групі бойовиків я була єдиною дівчиною, я й припустити не могла, що причина може бути іншою. 

Я ледь стримала гнів, що так невчасно заповнив груди, змусивши замерзлі пальці сильніше зімкнутись на упаковочному папері. Ну, що ж, знання і вміння зайвими не бувають. 

А от звичайний міський мешканець, що дворян бачив хіба здалеку і найближчим прикладом для нього був той же лер ректор, котрий нерідко ігнорував всі прийняті у вищому світі правила, навряд усвідомлював всю глибину завданих образ. Тому лише переводив абсолютно невинний і повний нерозуміння погляд з екіпажу, на академію і знову на екіпаж.

Якою була відповідь на ці вимоги я почути не могла. Мені і слова лера Пріта ледве вдавалось розчути. Але по вмить зблідлому практично до втрати свідомості вартому, можна було собі уявити всю ступінь гніву гостей. Я знову стиснула пальці на папері, але цього разу вже не від гніву, а від хвилювання. Мої знання про чаклунів були достатніми, аби усвідомлювати наскільки небезпечні та мстиві вони можуть бути. І єдине на що можна було сподіватись – захист Херенда. І, звісно ж, ректора особисто. Хотілось вірити, що його сил та впливу буде достатньо, аби леру Пріту не заподіяли шкоди.

Але про всяк випадок я все ж відклала пакунки назад на стіл і приготувалась до будь-якого розвитку подій. Нехай я не і не найсильніший у світі маг, але я досить сильна відьма, аби хоч спробувати не допустити трагедії.

На моє безмежне щастя, за мить до невідворотнього біля входу в академію зʼявився сам ректор. І нехай я на нього була зла і не жадала з ним зустрічі просто зараз з кількох зрозумілих причин, його появі поряд з нашим добродушним вартовим щиро зраділа.

Стрейт, попри негоду і снігопад, що ажніяк не збирався припинятись, а навпаки посилювався, вийшов зустрічати гостей у своєму звичному костюмі. Ніби й не чекав гостей. 

І я ледь встигла розлютитись на нього за нехтування найпростішим плащем, чи хоч курткою, як усвідомила, що сніг дивним чином його оминає. Точно, як доріжки в академічному парку. Хоч так. Але далеко не факт, зо закляття оберігало його від холоду. А мені найменше хотілось, аби ректор занедужав. У нас ще торжественна подія попереду. Не знаю тільки яка саме: весілля чи його похорон, за безпринципний план, за яким я мала або погодитись, або… погодитись на його пропозицію одружитись.

– Мій наказ, лере ле Вернар, – голосно повідомив Стрейт, навіть не намагаючись наблизитись до екіпажу. – В місті неспокійно. Проте, думаю, вам це відомо навіть краще за мене.

Саме в цей момент дверцята екіпажу відчинились ширше і, не звертаючи уваги на хурделицю, що біснувалась от уже другу добу, з неї вийшов чоловік. По всьому, саме той, кому всі в стінах Херенда були щиро не раді. 

Він виявився досить високим, навіть трохи вищим за Рея, що в цю мить нерухомо стояв біля воріт та уважно спостерігав за діями ле Вернара.

Не знаю, що саме я сподівалась побачити, але виглядом Правої руки монарха була дещо розчарована. Звичайний чорний плащ з широким капюшоном приховував його обличчя до самого гострого підборіддя. Таких на міському базарі на кожному кроці по десятку придбати можна. Можливо, це дорожнє маскування, звісно, але якесь тоді воно недолуге. Достатньо було один погляд кинути на екіпаж і гарцюючих коней, що коштувати приблизно стільки, скільки цілий квартал нашого невеличкого міста разом з мешканцями, як би цинічно це не прозвучало, – і стане зрозуміло, що подорожує в цьому транспортному засобі точно не звичайний хоч і заможній простолюдин. Дивно, що лер такого рівня вирішив так чудно приховати своє походження. Та й кількість перснів-артефактів, що виблискували на його худорлявих довгих пальцях, важко було переоцінити. Як і визначити весь спектр функцій, що вони виконували.

– Кар! – змусив мене здригнутись і затамувати подих крик птаха, що невідомо коли і звідки зʼявився на кованому паркані поряд з коміркою вартового.