Розділ 35.1

– Ну, і чому ти така нахнюплена? – пищала, ледь свідомість не втрачала від напливу емоцій, мені в вухо Зої.

– Думаю, – відповіла я, перебігаючи академічний парк.

В таку хурделицю страшно не хотілось кудись ще бігти, до того ж часу до приїзду нашого вельможного гостя лишалось все менше. А тут ще Зої вирішила дізнатись, як у мене справи. Схоже, новини про мою участь у турнірі рознеслись академією ще до того, як я встигла переступити поріг ректорського кабінету. І, судячи з усього, не лише нашою академією, але й далеко за її межами.

З іншого боку, добре, що вона вийшла на звʼязок, – я хоч говорити почала. Бо після розмови з ректором язик в роті не повертався хоч слово сказати. Тіра Квон аж розгубилась, коли мене побачила і не наважилась ні про що розпитувати. Що цій жінці взагалі не властиво. Вона просто мовчки поступилась мені дорогою задумливо і співчутливо глянувши мені в слід.

Його слова дзвеніли у вухах. Проте мені все одно вся ця розмова здавалась вигадкою, вивертом свідомості, запаленої недосипом та емоційною напругою останніх днів. Не могло ж так бути! Не може бути, що це був єдиний варіант, аби взяти участь у турнірі.

– Про що ти ще там думаєш? – докоряла мені Зої, явно щасливіша від подій мого життя куди більше ніж я сама. – Тебе на турнір записали. Виставили показати, яка ж чудова й сильна відьма у нашому Херенді. А вона там ще про щось думає. Тільки спробуй злякатись і відмовитись! От тільки спробуй. Я приїду в Херенд і придушу тебе власними руками. Клянусь! Так і зроблю. Побачиш. 

Навіть сумніву не мала в її щирості. Знала б вона, умови…

“ – Жартуєте? – ошелешено уточнила я.

– Аніскільки. Це єдиний варіант, за якого ми обоє зможемо увійти до королівського палацу. За інших умов, ми будемо змушені залишитись. Більш того тобі доведеться забути про академію до того часу, поки не знайдеться злочинець. Я сховаю тебе десь, де тебе ніхто не знайде.

– А якщо він ніколи не знайдеться?

Ректор промовчав, але відповіді і не треба було. І без того зрозуміло, що в такому випадку, я просто зникну. І всі мої зусилля підуть коту під хвіст.

– Я… маю час подумати?

– Зовсім трохи, Мейв. Зовсім трохи, – похмуро відповів ректор”

– Мені потрібно подумати, Зої, – відповіла я на пищання подруги. – Не впевнена, що зможу.

– Хто? Ти? – та якщо в цьому світі і існує сила, котра здатна змінити закони та правила, то це ти, Мейв! І не смій заперечувати. Ти стільки  вже зробила. Проти стількох пішла… Я тебе просто не впізнаю. 

Я й сама себе не впізнавала. Колишня Мейв ні хвилини не думала б і сказала б ректору, що краще вмре, аніж покладеться на чоловіка. Ще й чаклуна. Віддати йому свою свободу? Право вирішувати за мене? Ніколи і нізащо! А нинішня… А нинішня бісилась через те, що має вдягнути обручу лише через необхідність. Аби убезпечити нас. А хотілось би…

Сама не знаю, чого хотілось би і чому я так ображалась на цю пропозицію фіктивного шлюбу. Та й не може такого бути, щоб не було жодного виходу. 

Одна частина мене схилялась прийняти пропозицію і не створювати непотрібних проблем. Не вмру ж я, врешті решт. Повдаю дружину вельможі, а там якось розлучимось і розійдемось, кожен своєю дорогою. Інша – волала, що резонанс, створений новиною про одруження лера Стрейта та маловідомої  студентки, вибухне з такою силою, що хвилі дістануться найвіддаленіших куточків королівства. Вже бачу фізіономію Греверса, що переможно волатиме: “А я казав!”. І тоді виявиться, що нічого сама ця відьма не може. Все, чого вона й досягла, лише через бажання ректора догодити своєму обʼєкту захоплення, своїй коханці. І лер Стрейт прекрасно усвідомлював, яку ціну я насправді муситиму заплатити. Тому й сидів такий винуватий і похмурий.

О, Світла сило! Що робити? Щомиті зверталась до свого нахваленого чуття, до відьомської інтуїції, але у відповідь отримувала тишу. Чи то просто їх голоси не могли пробитись крізь хвилі думок та почуттів, котрі були скоріше гулом в голові, аніж чимось вивіреним та звʼязним.

Чи уявляла я собі, що колись вийду заміж взагалі? Ні! Елі часом мріяла. За нас двох. Мов казку розповідала про гарного могутнього лера, що втратить голову від кохання і оберігатиме свою обраницю. Тоді ніхто в світі більше не зможе нам зашкодити, покарати чи лишити без води та їжі, як це робити сестри сиротинця. І в цій мрії сироти, що ще не втратила здатність мріяти, не було сухого, дещо винуватого: “Нам з тобою треба одружитись!”. Може тому так бунтувало ще й серце? Може тому я не змогла прийняти єдиноправильне в цій ситуації рішення?

Ох, Мейв, невже ти сподівалась на щось інше? Щось більше?

– Треба просто все зважити, – зітхнула втомлено я, не дуже сподіваючись розібратись у власних думках та почуттях. – Порадитись з іншими членами команди. Я на них маю покладатись. А вони на мене. Не все так просто, Зої. Дуже не просто.

– Пф! Та вони пишатись мають, що ти в їх команді, – не погодилась з моїми доводами подруга. – Вони мають повзати на колінах і благати, аби ти мала ласку до них приєднатись.

– Яка віра в мене, – хмикнула я, все ж не стримавши скептичну усмішку.

Багата уява вмить намалювала картину повзаючого на колінах і благаючого Брейта. Не скажу, що вона не потішила моє самолюбство, але довелось відразу задушити в собі цей приступ честолюбства. Надто вже нереалістичною була картина. Брейт скоріше мене оглушить, звʼяже і замкне в темному підземеллі до кінця турніру, аби не плуталась під ногами.