Розділ 34.3

В кабінеті стало тихо. Ані я, ані ректор, що мовчки та дуже серйозно дивився мені в очі, ніби намагався підгледіти мої думки, не наважувались порушити цю тишу. 

Чулось, як за вікном завиває невгамовна завірюха. Здавалось, що від учора вона лише більше знавісніла та намагалась сховати під товстим шаром снігу весь світ. Майнула думка, що може це й на краще. Може не вдасться дістатись міста цьому перевіряючому і… матимемо спокійний вечір. Може навіть невеличке свято. Не дарма ж ми з Айшею так старались, готувались. Сукню тільки не забрала поки. І якщо так далі піде, то й не встигну. Прикро. Лера Сноу працювала, поспішала, а я… Може, когось попросити? Проте навіть не знаю до кого й звернутись. Навряд Айша викроїть хоч пів годинки на візит до кравчині.

Стрейт стиснув губи, ніби таки підгледів мої думки. І мені стало ніяково. Мені б навчитись ще вгадувати, про що він там думає. Хоч приблизно.

– Мейв, є хтось в цьому світі, хто тебе ненавидить настільки, що жадає твоєї смерті? – несподівано запитав ректор.

Навіть не знаю, що саме мені хотілось почути від Стрейта, але точно не це. Я відверто розгубилась. Мене ненавидять, здається всі, хто мене знає. Ну, крім самого ректора, Тіри Квон та Айші. Може ще Зої. А так, у кого в цих стінах не запитай, мало хто дифірамби співатиме вискочці-відьмі. Але щоб вбити…

– Навіть не знаю з кого б почати… – намагаючись зобразити насмішливу легкість промовила я, нарешті скориставшись порадою Стрейта та присівши на облюбований мною вже стілець. – Може з нашого любого декана, що нашими з вами стараннями не сьогодні-завтра програє спір та змушений буде полишити свою посаду? В його становищі на що завгодно підеш. Чи може…

– Молода білявка, – підказав мені ректор визначитись з особою ворога.

Не допоміг. Хоча…

Подих перехопило, і мов наживо перед очима знову зʼявилась фігура закутана у темний плащ з широким капюшоном на засніженій вулиці. Якщо це й справді Елізабет? Ворог вона мені? Ні! Не може такого бути. Що б не сталось з нами, ми поклялись залишатись сестрами. Вона точно мені не ворог.

– А… ще прикмети будуть? – прочистивши на мить охрипле горло, уточнила я.

Сподіваюсь, що Стрейт не помітив мого хвилювання. Дуже сподіваюсь. Бо в протилежному випадку, не відчепиться, поки не витрясе з мене все, що мені відомо. А я… я й сама нічого поки не розумію.

– Чаклунка, котра наслала Морок на місто та напала на тебе. Я про неї. Молода білявка, – пояснив ректор так само уважно спостерігаючи за моєю реакцією.

Он воно що. Чаклунка! Аж від серця відлягло. Елі точно не чаклунка. Зовсім точно ні краплини дару не мала. І в роду ні у кого магічно дару не було. Вона в сиротинець потрапила досить дорослою, аби це знати. Та й цілком можливо, що вчора я бачила зовсім не її? Може, то була та чаклунка? Або просто виверт моєї підсвідомості? Може там взагалі випадковий перехожий був? А я вже собі напридумувала.

Хоча, відьомська інтуїція настирливо твердила, що не все так просто. 

– Поняття не маю, хто це, – рішуче відрубала я, заробивши докірливий погляд від ректора. – Принаймні нікого настільки на мене злого, аби мститись аж так. Хіба Уоткінс замаскувався…

Уявила собі нашого лисуватого противного декана в образі юної лери, і ледь стрималась, аби не розсміятись.

– Точно не він, – припечатав Стрейт, дратуючись від моєї несерйозності.

Так, Мейв, припини. Інакше заробиш собі покарання. Знову. Ще від попередніх спина поболює. 

– Пробачте, лере Стрейте, – не одразу впоравшись зі створеним багатою уявою настирливим образом декана, все ж промовила я. – Але я дійсно не можу так одразу сказати, хто саме підходить під такі прикмети. Білявок у місті – хоч греблю гати. Може так статись, що комусь на мозоля наступила в таверні, котрій працювала.

– Вона не з міста. Скоріш за все – зі столиці.

– Я навіть там не бувала жодного разу, – знизавши плечима, поділилась я. – Тож…

Хотіла ще сказати, що може то взагалі не моя знайома? Може насправді ректора намагаються дістати через студентку? Але перш ніж встигла розтулити рота, памʼять послужливо нагадала мені, останню зустріч з Мороком.

“Як ти могла забути, Мейвелін?” – прохрипіла нежить.

А оскільки сама нежить бездумна і памʼяті не має. Це точно. Я вже всю літературу по Морокам перечитала, що була в нашій бібліотеці. То абсолютно точно Мороки зберігають лише спогади й думки свого господаря. Господарки, в нашому випадку.

І ця незнайомка точно намагалась дістати мене. От тільки… хто вона? За інших обставин, я б точно запідозрила подругу з сиротинця. Але вона не мала магічного дару. Може, це хтось, хто викупив її тоді? Чи могла вона розповісти про мене такі подробиці? Можливо. Але навіщо це їй? Та й сама версія з невідомим ворогом, котрий викупив Елі, аби вивідати про мене побільше особистої інформації… Пахне паранойєю.

– Щось пригадала? – уважно слідкуючи за мною, поки в моїй голові будувався план всесвітньої змови, нарешті запитав Стрейт.

– Та нічого, що можна було б використати у справі, – вирішила я не акцентувати уваги Реймора на своїх нежиттєздатних припущеннях. 

– Шкода, – задумливо промовив ректор, піднявшись з краю столу та прокрокувавши до вікна.