Розділ 34.1

“Мейв Кас, Брейт Хапер, Ед Ройс, Кристофер Грант та Оуен Кранлі – терміново викликаються в кабінет ректора!” – волав голосом Тіри Квон гучномовець.

І без того не надто спокійна в ранішній час їдальня буквально вибухнула десятками шепотів. Погляди студентів буквально впʼялись в тих, кого несподівано викликали в ректорат з самого ранку. І я ледь стрималась, аби не вилаятись крізь зуби.

Сьогодні мені вкрай не хотілось зараз зустрічатись з Реймором Стрейтом.

Причина була не тому, що за всю ніч мені вдалось хіба на пів години заплющити очі, аби подрімати, а через те, що ректор точно помітить, що щось не так. Він завжди все помічає. І доведеться пояснювати, що сталось. І що я йому скажу?

Я собі пояснити не могла, що саме бачила. Чи не здалось мені? Чи не прийняла випадкового перехожого за ту, котру шукала роками? Та й чи могла це бути вона – Елі? Чому тоді втікла? Чому розтанула за завісою негоди?

Всі ці запитання без відповіді не давали, не те що спати і їсти, дихати вільно заважали.

Спогади душили. Клятви, що ми давали в стінах сирітського притулку нещадно били в груди. 

– Здається, що це щодо турніру, – промовила Айша, намагаючись привести мене до тями.

В її погляді читалась тривога. Дівчина явно відчувала, що вчора сталось щось дуже серйозне, проте запитати прямо не наважувалась. Чекала, коли я сама розповім. Але що їй говорити?

– Скоріш за все, – кивнула та перевела подих я, встромивши ложку в уже охололу і задубілу кашу, до якої так і не торкнулась. – Піду дізнаюсь. Не варто найвище керівництво змушувати чекати.

– Сподіваюсь, що все це не на довго. У нас ще сьогодні справи, – намагаючись говорити суворо і по-діловому, як зазвичай, пробурчала Айша. 

Проте навіть не треба було добре її знати, аби помітити її переживання. В голосі, в погляді, в суворо стиснутих губах.

Прокляття, Мейв, опануй себе. Якщо Айша так реагує, то Реймор точно щось запідозрить. Він точно вплутається ще й у цю справу. А мені цього б не хотілось. Й без того має купу клопотів через мене.

Вічно проблемна Мейв!

Тож довелось випрямитись і спробувати викинути всі зайві думки з голови.

Турнір. У нас на носі турнір. Про нього і буду думати.

– Мейв, ти з нами? – сповільнився Ройс за кілька кроків від нашого столу.

– Угу, – на мить замислившись та намагаючись не дивитись у бік Брейта, кивнула я.

Проте погляд все одно мимоволі наштовхнувся на хлопця, що завмер неподалік, але так і не наважився ані наблизитись, ані заговорити зі мною. І добре. Гнів і образа на нього ще не вщухли. А враховуючи мій без того паскудний настрій, я побоювалась, що якщо він знову надумає мене надоумити, то не стримаюсь. Буде скандал просто посеред їдальні. Потішимо охочих до видовищ студентів. Вони он аж натягнулись, мов тятиви луків. Певно вже чули про наше останнє тренування і скандал між Едом Ройсом та Брейтом Хапером, причиною якого стала відьма.

– Ходімо вже, – кивнула я на вихід. – Думаю, щось термінове, якщо ректор викликав нас просто посеред сніданку.

Ройс мовчки кивнув поглядаючи то на друга, то на мене. І явно те, що він бачив, йому не дуже подобалось. Айша спробувала підбадьорити його теплою усмішкою, але вийшло так собі.

До саомго кабінету ректора пʼятеро студентів йшли так, ніби їх там стратити збирались. Чи то наш настрій передався і Крісу з Оуеном, чи то й самі вони нічого доброго від цього виклику не чекали. Але йшли ми мовчки, і коридорами Херенда лунали хіба звуки наших кроків, а в повітрі повисло важке напружене мовчання.

– О! Доброго ранку! – защебетала усміхнена і завжди добра лера Квон, піднявшись зі свого крісла. – Які ви організовані. Одразу разом і прийшли. Видно що команда.

Ми на це зауваження похмуро переглянулись. Схоже, що в командний дух херендців не вірила не лише я. Хлопці також не уявляли, яка з нас може бути команда. Хоча, що можна чекати від Оуена і Кріса, якщо навіть Брейт не приховує свого ставлення до моєї участі?

– Доброго ранку, леро Квон, – вичавивши, сподіваюсь, доброзичливу усмішку, промовила я. – Лер Стрейт нас уже зачекався?

– З самісінького ранку за роботою, – обійшла стіл Тіра Квон, зиркнувши на двері кабінету так, ніби ректор стояв під замковою шпариною і підслухував та підглядав за нами. – Почекайте кілька хвилин. Навіть не думала, що ви так організовано та швидко явитесь.

Тож ледь помітно кивнула, поглядом наказавши трохи віддалитись від хлопців.

– Цукерочку, люба? – запропонувала лера, ледь я зробила кілька кроків до неї, скоротивши відстань між нами рівно настільки, аби не бути підслуханими не стільки ректором, котрого Тіра Квон поважала і побоювалась, але й іншими членами нашої команди.

– А настрій як? – стишившись, запитала я, впевнившись, що нас таки не підслуховують. І рефлекторно взяла цукерку з вазочки. 

– Не скажу, що поганий, – пошепки поділилась помічниця ректора. – Але він явно неспокійний. Стурбований чимось. 

– Може справа в приїзді цього інспектора?

– Не виключено, звісно.