Розділ 30.1

Удар за ударом неймовірної сили та сповнені надзвичайного гніву мало не зносили мене з ніг, віддавались вібрацією по всьому тілу. Я ледь тримала щити, що вдалось виставити з допомогою нанесених на долоні рун.

Брейт мав рацію – вже нанесені стійкою фарбою руни працювали швидше та краще. Достатньо було лише вкласти силу в ці руни. Такий підхід до справи дозволяв виграти найцінніше у поєдинку – час.  Це відкриття мало б стати нашою спільною перемогою, нашим досягненням. Але Брейт, який мав би зрадіти успіху найбільше, адже ідея була його, наче оскаженів. Раз за разом, вкладаючи всю силу в закляття, чи то щити перевіряв, чи то виміщав всю свою злість на мене. І я, схоже, розуміла в чому справа. В турнірі, хай би йому…

Ах, Брейт. Чому ти так? Чому не розумієш? Чому не хочеш чути мене і хоч краплиночку повірити в мої здібності?

Мені доводилось прикладати всіх сил для того аби втримати поставлені щити. Про відповідь на цю атаку й мови не було. Від напруги в вухах дзвеніло і гіркий ком підкочував до горла. Голова вже йшла обертом, але я все ще трималась, намагаючись придумати, як вийти з такого положення.

– Брейт, – не дуже голосно гукнув Рой, що спостерігав за катуваннями однієї замореної відьми, насупивши брови та суворо стиснувши губи.

І хай мені тяжкувато було спостерігати ще й за реакцією Роя на цей поєдинок, в його голосі я відчувала нерозуміння та тривогу. Ще б пак. Я вже також хвилюватись почала. Враження, що одногрупник, а за одно і капітан нашої команди не просто потренувати мене вирішив, а вбити, аби не псувала рейтинги на змаганнях. Не те щоб мені було страшно від такої поведінки Брейта. Скоріш прикро. Той, кому я щойно почала довіряти, попри всю свою неприязнь до роду чаклунів, попри весь свій досвід, весь острах, що відчувала донедавна, тепер розчаровував мене за кожної нашої зустрічі, кожним своїм вчинком. Кожним словом, кожною дією, він підтверджував всі мої острахи.

Прикро. Дуже прикро.

Та не встигла я піддатись відчаю, як посипалась нова серія ударів такої сили, що я ледь свідомість не втратила. Горло перехопило, ніби мене вдарили в груди. З носа в куточок губ скотилась крапля крові. Голова пішла обертом.  Світ замерехтів та почав обертатись. І невідомо, яка сила в мені ще тримала щит, що переливався, мов краплина олії, що розпливлась тонкою плівкою по поверхні води. Чи то мені в очах уже кольорові кола плавали?

– Досить, Брейт, – вже голосніше крикнув Рой. – Ти її навчити хочеш, чи скалічити?

– На турнірі ніхто її жаліти не буде, – прошипів розлюченою гадюкою Брейт. – Хоче на турнір, хай вчиться захищатись.

Мені від його слів аж щелепи звело. Вирішив таки вибити з мене всі дурощі силою? Провчити вискочку. Навіть не знаю, чого мені закортіло в цей момент більше: плакати чи сміятись. Вирішив вбити мене власними руками і не лишати цю розвагу супротивникам?

Не встигла я про це подумати, ледь підняла погляд на блідого Брейта, в очах котрого палав вогонь неприборканої магії, як в його руках зʼявилась фіолетова куля, що випльовувала в різні боки бузькові блискавки.

Він таки мене вбʼє. Просто тут і зараз візьме і вбʼє. Одинока сльоза розчарування скотилась по щоці, змішалась з кровʼю, що потекла з носа, крапнула на сріблястий пісок.

Брейт замахнувся і з усією силою та злістю шпурнув кулю в мій потріпаний щит. Кілька миттєвостей, за які закляття долало відстань для мене здались нескінченними. І коли вже здавалось, що от-от воно вразить ціль і зі мною буде покінчено, як просто поверх мого щита з'явився ще один, куди щільніший, більший та міцніший, ніж мій. Куля з такою силою вдарилась об щит, що пішли фіолетові тріщини. Але він витримав. Захистив мене. І на якусь мить в душі поселлось полегшення.

– Я ж сказав досить вже! – зі злістю викрикнув Рой, якимось дивом опинившись поряд, присівши та піддівши моє підборіддя, зазирнув мені в очі. – Жива?

Хотіла сказати, що все гаразд, але лише німо розтулила рота, мов викинула на берег рибина. Горло ніби вогнем обпалило, воно горіло і пересохло. У вухах дзвеніло. В очах двоїлось. Але попри все це я знайшла в собі сили кивнути.

Рой не повірив. Скрипнув зубами та ривком скочив на ноги.

– Ти ідіот? – налетів він на Брейта. – Навіщо це все? Що ти намагаєшся довести?

– Нічого такого… – прошипів мій супротивник.

– Ти можеш брехати кому завгодно, але не мені, Брейте! Надто добре я тебе знаю, – гримів від гніву голос Роя. – Ти не можеш приборкати свій гнів, бо щось пішло не за твоїм планом? Щось не так, як ти би цього хотів? Тож вимістив всю свою злість на дівчині! Так виходить? Не можеш зірватись на тому, кого вважаєш винним, тож дорвався до Мейв? Її винною вирішив зробити?

– Не лізь у не свої справи, Рой, – процідив крізь зуби все ще розгніваний Брейт. – Нічого ти не розумієш.

– Ах, брате, як раз я все чудово розумію, – промовив Рой. І в його голосі важко було не почути таке ж розчарування, що зараз розривало мою душу. – Думав, що ти поборов своїх внутрішніх демонів. Але… Але…

По обличчю Брейта пройшла судома, ніби слова Роя завдали йому нестерпного болю.

– Невже ти сам не розумієш, що все це самогубство чистої води? – скрикнув Брейт. – Її якщо не на турнірі розмажуть по полю бою, тоді зжеруть інтригами в коридорах королівського палацу.