Розділ 29

Реймор Стрейт

Двері у кімнати ректора відчинились так різко та гучно, що затріпотів вогонь на фітилях свічок, пройшов протяг кімнатою, перегортаючи аркуші паперу на столі, зазираючи за штори. Але сам Стрейт навіть погляду не підвів від паперів, що терпляче вивчав, аби поглянути в очі того, хто увірвався до нього в такий пізній час. Він і так знав, що рано чи пізно Брейт про все дізнається та надто емоційної розмови не уникнути. 

– Ти геть з глузду зʼїхав? Як тобі тільки в голову таке прийшло, Рей? – гаркнув Брейт, ледь переступивши поріг кімнати ректора. – Ти взагалі уявляєш, на що наражаєш її своїм рішенням?

– І тобі доброго вечора, по-перше! – спокійно промовив ректор, дописавши щось в аркуш та поставивши в кінці підпис. – По-друге, зачини за собою двері. – Брейт шумно видихнув, але все ж грюкнув дверима з усією злістю, що клекотала зараз в його грудях. – По-третє, – все ж поглянувши на студента, що увірвався в його кімнату проти ночі, Страйт промовив, –  я хочу в тебе запитати, ти зараз зі мною говориш як з ректором чи як зі своїм родичем?

У Брейта жовна на щоках заходили від гніву, стиснулись кулаки, і відповів він питанням на питання, ледь цідячи крізь зуби слова. 

– Є різниця?

– Звісно є, – пронизуючи гострим поглядом племінника, спокійно продовжив Стрейт. – Якщо ти тут як студент, то й ставлення буде таким, як до студента і покарання за нахабну поведінку також. Якщо як син моєї сестри, то й моя реакція на твій гнів буде відповідною. 

Брейт скрипнув зубами, заплющив очі, намагаючись опанувати себе. Поступово усвідомив, що робить і на кого підвищує голос.

Після смерті батька, коли Брейт був ще зовсім юним поряд з ним та невтішною матір'ю завжди залишався лише Рей. Він став підтримкою та опорою в боротьбі з непокірними свавільними лерами, що день і ніч мріяли про те, аби прибрати з дороги Брейта, котрого називали за спиною щеням… 

Юнак знітився, засоромився своєї поведінки під уважним питливим поглядом дядька. Вже куди спокійніше та повільніше він наблизився до диванчика та впав на нього, ніби в цю мить в нього кінчились всі сили.

– Я не розумію, як ти можеш наражати її на таку небезпеку, – відкинувши голову на підголівʼя тихо заговорив Брейт, вгамувавши свій гнів. – Кому, як не тобі, найкраще відомо як проходить турнір. І чим для неї може закінчитись.

– Може, не означає, що обовʼязково так і станеться, – відмахнувся ректор, також відкинувшись на спинку стільця та постукуючи по стільниці пальцями. 

– Та її розмажуть по арені в першому ж бою! – гаркнув Брейт, знову заводячись.

Ректор лише усміхнувся одним куточком губ на ці слова і побоювання небожа.

– Ти недооцінюєш цю відьму, – з тією ж усмішкою заговорив ректор. – Так, вона не навчена, щось їй не вдається, щось вдається, але не так, як ти того хочеш. Але в неї є те, чого немає у вас. Вона мислить нестандартно. Вміє оцінювати ситуацію та свої можливості, чого не скажеш ні про кого з вас, до речі. До всього, вона ще не розкрила весь свій потенціал. І коли це станеться… Я буду хвилюватись за супротивників, а не за неї.

– Ти все ще намагаєшся довести його величності, що дівчата мають право вступати на бойовий факультет?

– Почасти. Але я дійсно вірю, що Мейв достойна взяти участь у турнірі. І в неї достатньо сил та вмінь, аби принести користь команді. А може й перемогу. 

Брейт уважно спостерігав за дядьком, поки він говорив. Важко було не погодитись з його словами. Мейв і справді вміла дивувати, але ж не настільки, аби ставити її, як бійця на турнірі. І припустімо, їй пощастить, як того першого разу, коли вона змогла перемогти його. Але далі що? Всі зрозуміють, що вона бере не силою, а хитрістю і тоді навряд вдасться її захистити.

– А ти не думав, що вся команда буде думати не про те, як виграти, а про те, як би пройти бій, щоб її не вбили. 

– От і добре, – щиро всміхнувся Стрейт. – Уважніші будете. 

– Знущаєшся?

– Зовсім ні. Ви все ж команда. Ти – капітан. От і подумай, як можна нівелювати недоліки та використати сильні сторони кожного учасника команди. Прояви себе, врешті-решт. Тобі це знадобиться і в майбутньому, коли доведеться керувати землями та приструнити лерів.

Брейт вислухав слова ректора та повільно кивнув, погоджуючись з його словами. Зізнатись, якби на місці Мейв був хтось інший, якби не завмирало серце від тривоги за цю дівчину…

– А ти думав, як на появу дівчини в команді відреагує Неарін? – все ж нагадав Брейт про головну небезпеку в палаці.

Неарін була не тою жінкою, якою можна було нехтувати, поли мова заходила про королівський палац. Молодша донька короля була здатна на все заради того, аби підібрати до рук Рея. І якщо в її голову закрадуться недобрі думки, то ніхто і ніщо не врятує Мейв від її гніву.

Це розумів не лише Брейт, але й Реймор. Тому посуворішав, нахмурився, його брови зійшлись до перенісся, а погляд став задумливим. Неарін свого часу принесла йому багато проблем. По суті, зіслання в Херенд також результат її дій. І ще не відомо, до чого призведе його поява при дворі. Але й не зʼявитись він не міг. І турнір тут зовсім ні до чого.

Рей глянув на небожа, зважуючи, чи варто йому взагалі знати те, про що вони домовлялись з Мейв. Він надто гарячий та нестриманий, аби зрозуміти важливість задуманого. Тож… тож не варто й говорити нічого.