Розділ 28

Сонце вже давно сіло за горизонт. Ніч опустилась на місто, обійнявши будинки осінньою непроглядною темрявою. І навіть ліхтарі ледь розвіювали її жовтуватим світлом.

Майбутнє народжується з темряви кожним сходом сонця, полишаючи минуле у темряві. Чи достатньо в мене волі і сили, аби зазирнути в цю темряву? Це питання мене мучило. Слова продавчині статуеток раз за разом прокручувались в голові, змушуючи серце завмирати. Мене однаково й манила ця темрява, й лякала. 

А ще… Як довіритись дивній жінці, яку зустріла раз у житті? Хто вона? Чого хоче? Навіщо зустрілась мені на життєвому шляху? Світла Сила мені свідок, нещодавно забагато неприємностей звалилось на мою голову, аби я наважилась так просто довіряти незнайомцям.

Варто було б спитати того, хто на цьому розуміється. На думку не спадало нічого кращого, ніж піти до лера Стрейта. Але… Що якщо він засудить мене?

Ох, Мейв, як же тобі вчинити, аби не накликати біди?

В руці манливо шурхотіли трави в мішечку, що дала незнайомка, а серце ледь не зупинялось щоразу, варто було навіть подумки наважитись на такий важливий крок та прислухатись до її слів.

Тихий, але впевнений стукіт у двері увірвався в мої думки, розганяючи їх. Сама не усвідомлюючи, що роблю, я засунула мішечок під подушку та, розправивши сіру сукню, котрій віддавала перевагу, коли була вдома, попрямувала відчинити пізнім гостям.

– Не спиш? – не встигла я двері відчинити, запитав Брейт, ввалившись в кімнату.

– Звісно, проходь. Рада тебе бачити, особливо о такій годині і без запрошення. Почувайся, як удома, загалом, – махнула я рукою, невдоволено скривившись.

– Не плюйся отрутою тільки, добре, – фиркнув на мої слова Брейт, всівшись на стілець та цокнувши об стільницю невеликою пляшечкою з чорною субстанцією. – Фарбу дістав. Вирішив, що тебе це обрадує.

Я задумливо впʼялась поглядом в пляшечку, закусивши губу. Зізнатись, я вже боялась на щось сподіватись після стількох невдач та розчарувань. Якщо й цього разу не вийде, то піду до Уоткінса, повідомлю йому, що він мав рацію і я ні на що не годжусь та полишу стіни Херенда. А далі вже… нехай станеться, що мається.

– І чому знову надулась? – пронизавши мене уважним поглядом, запитав Брейт. – Передумала? Чи знову щось сталось?

– Та таке… нічого важливого. Просто настрій паскудний. Осінь же… – відмахнувшись, скривилась я, наблизившись до вікна, та обпершись об край підвіконня. – І ні, я не передумала.

– Гаразд, тоді завтра спробуємо нанести руни та задіяти їх на практиці. Якщо вийде, то…

– Думаєш, що з мене ще щось може вийти? Ну… – я замовкла підбираючи слова, аби висловити всі ті сумніви, що гризли мою душу останнім часом, – навряд маю достатньо сил, аби протистояти чаклуну. Навіть посередньому…

– Не думай про це. На майбутнє, відбитись і втекти достатньо, – усміхнувся Брейт.

Але його слова болюче різонули по серцю. Його слова, тон, вираз обличчя… здавалось, що він не бачить в мені достойного супротивника. І десь мав рацію. Попри те, що я його перемогла в першому ж спарингу, далі справи не просувались. Кожне наше тренування він ніби мимоволі доводив, наскільки я слабша. Не рівня йому на арені. І найгірше, в глибині душі я з ним погоджувалась. Про що думає Стрейт, відправляючи мене на турнір, як учасницю команди?

– Про що знову задумалась? – висмикнув мене з задумливості Брейт, вмить посумнішавши та посерйознішавши. Навіть подався вперед, обпершись ліктями на коліна та намагаючись зазирнути мені в очі.

– Нічого важливого, – намагаючись вичавити безтурботну усмішку, промовила я. – Просто… Мене мучить питання… як думаєш… чисто теоретично… мені можна було б взяти участь у королівському турнірі?

Вираз обличчя Брейта в цей момент треба було просто бачити, словами не передати, наскільки одногрупник був здивований від мого питання. Певно, чекав подібного від кого завгодно, але не від мене. Ну звісно, на його думку, того єдиного разу мені просто пощастило його перемогти, і нічого подібного більше ніколи не повториться. Я ж просто відьма. Жінка, на котру не можливо покласти жодних сподівань, коли справа стосується бою. І попри те, що десь в глибині душі я з ним погоджувалась, щоки все одно обдало жаром від гніву ще до того, як Брейт розтулив рота, аби розжувати мені свою єдиноправильну істину.

– Мейв, я не хочу тебе ображати, звісно, – почав він, прочистивши горло та зцідивши смішок в кулак. – Але…

– Але я недолуга відьма, котра ні на що не годиться? – буквально виплюнула я, стиснувши руки в кулаки, ніби намагалась сама себе стримати.

– Я цього не казав! – скочивши на ноги та підвищивши голос, заперечив Брейт.

– Але ж подумав? Так? Вважаєш, що затія ректора просто забавка? Дурниця? Так виходить? – наступаючи на нього ледь не з кожним словом, випльовувала я запитання.

На щоках Брейта вмить заходили жовна, очі спалахнули гнівом та тим самим фіолетовим полумʼям, що мені доводилось бачити раніше. Але мене також вже не так просто було зупинити. Я без страху дивилась у це полумʼя ні краплини не боячись згоріти в ньому.

– Виходить, так! – крізь зуби процідив Брейт. – Ти не готова. І навряд колись будеш, Мейв. І чим швидче ти це усвідомиш, тим ціліша і щасливіша будеш.