Розділ 27.2

Двері відчинились з тихим скрипом та мелодійним дзвінком наддверного дзвіночка. В ніс ударив аромат свіжо обробленого дерева та духмяних трав. Невеличка ззовні крамничка на ділі виявилась просторою та заповненою незліченною кількістю фігурок. Цілими рядами вишикувались різноманітні звірі та магічні істоти різних кольорів, форм та розмірів.

Зої точно була б у захваті, потрапивши сюди. В неї в самої колекція захоплює, але впевнена, що варто було б їй потрапити в це місце, в нашій кімнаті кроку ступити тяжко було б через нові покупки. Вона й на маленьких ярмарках примудрялась накупити стільки всього…

Від згадки про її щасливо сяючі очі, усмішка сама набігла на обличчя. І стало трошки сумно. Навіть не замислювалась над тим, як насправді сумувала за нею. Як не вистачало її підтримки, її постійного торохтіння. Часом мені здавалось, що вона говорила дурниці, все, що спаде на думку, але трохи обдумавши її слова, я частіше за все усвідомлювала, що не такими безглуздими були її зауваження та поради.

На очі потрапила невелика фігурка червоного дракона.  Точно для Зої – мудрий, сильний та повний вогню дракон. Рука сама потягнулась до неї, але задні двері скрипнули, відчинившись і я мимоволі осмикнула себе, озирнувшись та зустрівшись поглядом з невисокою, трохи згорбленою літньою жіночкою.

На вигляд вона була настільки стара, що певно, ще памʼятала дні зародження часів. Суха, зморщена шкіра пожовтіла, мов пергамент. Побілілі губи ледь можна було вгадати на обличчі. Довгий тонкий ніс трохи зігнувся вниз на кінчику. При всьому цьому, чорні глибокі очі залишались живими та уважними, в них відчувався гнучкий розум та безмежна мудрість. Довга мішкувата сукня приховувала її статуру, але судячи з тонких рук, можна з упевненістю сказати, що й сама вона не могла похвалитись пишним тілом. 

– Сподобалась? – запитала жінка, кивнувши на дракона.

Її голос виявився трохи хрипким, тріскучим, мов осінній вітер, що шелестить сухим очеретом. 

– Дуже, – усміхнулась я. – Підбираю щось на подарунок для подруги. Здається, що червоний дракон їй дуже пасуватиме. Вона дуже енергійна, запальна, говорить, що думає, але бачить насправді куди більше та вміє правильно оцінювати ситуацію. От і подумалось, що червоний дракон саме для неї.

– Цілком. Якщо судити з твоїх слів, це ідеальний подарунок, – погодилась жіночка. – Але, як на мене, тобі варто обрати ось це, – вона досить спритно і геть не по старечі наблизилась до іншого стелажу і дістала з нижньої полиці невеличку фігурку білого пса. – Ти бачиш її добрим вірним другом, прислухаєшся до її слів та чекаєш її підтримки. І сама дуже цінуєш її. Любиш. Тож від тебе це буде найкращим подарунком. Якщо жадаєш відзначити своє ставлення до цієї людини.

Навіть не подумала б, що можна розтлумачити мої слова таким чином. Але важко не погодитись з усім, що вона сказала. 

– Певно… Ви маєте рацію, – трохи задумавшись, погодилась я. – Візьму краще цю.

Продавчиня стримано кивнула, попрямувавши до прилавка та обернувши статуетку цупким папером. Тим часом я запустила руку в сумку, аби розрахуватись з покупку, але замість гаманця в долоню потрапило дещо, чого точно там бути не могло. 

З подивом витягнула знахідку, не одразу зрозумівши, що саме потрапило мені в руки. І ледь не впустила на підлогу маленьку фігурку чорного крука.

– Прокляття, – вилаялась я мимоволі. – Якого дідька…

Вона ж мала бути в шухлядці моєї тумби в кімнаті! З якого біса вона тут, в моїй торбині? Ніби хтось постійно мені її підкидає. Аж голова обертом пішла.

Жіночка питливо поглянула на мене, на фігурку, насупилась, поривчасто та досить швидко наблизившись, уважно впʼялась поглядом в маленьку статуетку  на моїй долоні. На якусь мить мені здалось, що вона насупилась, задумалась.

– Ти північна відьма? – піднявши погляд та зазирнувши, здавалось, прямо мені в душу, запитала продавчиня.

У мене аж мову відібрало, від такого питання. Я чекала чого завгодно від неї, будь-яких слів, але точно не запитання про моє походження.

– Т-так, – затнувшись, чесно зізналась я.

– Остання з Північних відьом, значить, – ще більше насупилась жінка, обережно підхопивши статуетку з моєї долоні та вдивляючись у неї так, ніби вона могла побачити куди більше, ніж хтось інший. – І чому так сахаєшся свого крука?

Зізнатись, я не одразу зрозуміла до чого ці питання. Звідки вона знала, що я весь час намагаюсь позбутись цієї статуетки клятої, а вона постійно знаходиться, в найнесподіваніших місцях? Чи може не знає? Може в її запитаннях нічого такого… а я просто сама себе накручую?

– Не… зрозуміла, – обережно і трохи недолуго пробурмотіла я.

Жінка усміхнулась одним куточком сухих зморщених губ. Зазирнула мені просто в очі.

– Що ти знаєш про свій рід? Про кров, що тече в твоїх жилах? Про свою магію?

Нічого не знаю. Ну, практично нічого. Крім того, що наснилось мені.

“Коли ти спала з цією фігуркою в руці”, – додав прямолінійний внутрішній голос. Від чого в мене, здається, вся кров відлила від обличчя. Аж і правда, щоразу, коли я ніби мандрувала в минуле ця дивна фігурка була поряд зі мною.

– Що я маю знати? – охриплим голосом запитала я, відчуваючи як німіють від хвилювання руки.