Розділ 27.1

По-осінньому холодне, але яскраве сонце геть не прогрівало повітря. І хай не було вітру, хмаринки лише тонким мереживом розкреслювали небо, та з губ все одно зривався пар при кожному подиху.

Наше “нерозлучне тріо”, як обізвали нас одногрупники, безцільно блукало містом. Ректор розщедрився на вихідний, а ніхто з нас не міг придумати, що з ним робити.

Хотілось просто провітритись, прогулятись, викинути все з голови. Тим паче, що останнім часом в моїй голові забагато думок. Мене ніби переслідували слова ректора про турнір, розмова з професором зіллєваріння в лабораторій, котра не просто зачепила мене, а просто таки засіла в голові. 

Чи то відьомська інтуїція, чи просто забагато довелось пережити за останній місяць, але мене просто переслідувало відчуття, що та розмова була не просто так. Ніби сама доля привела Ентоні Груна в той момент в лабораторію та змусила відкрити душу перед звичайною студенткою. Дуже сумніваюсь, що він кожному зустрічному такі подробиці свого життя переповідає. І навряд ця розмова могла статись просто, аби попередити мене від необдуманих вчинків у майбутньому. Не через розбиту ж колбу він так засмутився…

Все це навалилось на мене таким тягарем, що не вдавалось зосередитись ані на навчанні, ані на тренуваннях. Треба було якось сказати про ідею Стрейта і турнір, але… чомусь мені здавалось, що хлопці цього не оцінять. З моїми вміннями, я точно підведу команду. І мені цього не пробачать. На відміну від мене, в ним великі надії та сподівання на ці змагання. Але це не означає, що й наші цілі не важливі. Нам просто конче необхідно розплутати цей клубок таємниць та знайти того, хто не лише знищує людей не змигнувши оком, а й полює на мене.

Уф! Що робити? Треба обдумати все та знайти якісь інші варіанти. Хоч якісь.

– Ар-р! Це просто неможливо все! Ректор дав нам вихідний і навіть відпустив нас у місто, а в мене все одно відчуття, ніби нам дивляться в спину, – невдоволено пробубонів Рой, обірвавши задумливе сумне мовчання. Я навіть спіткнулась від несподіванки та вступивши в калюжу, що ще не висохла після вчорашнього дощу. – Я стільки собі напланував на цей вихідний, а тепер ні про що й думати не можу, крім цього погляду на спині. 

Ми з Брейтом промовчали. Я навіть погляду не підняла. Проте правди не приховати, мене це відчуття також не покидало від самих воріт Херенда. Ще й крук весь цей час знову кружляв над дахами будинків. Добре хоч не каркав, мов навіжений, як то буває зазвичай. Бо, клянусь Світлою силою, в мене вже від цього всього нервовий зрив скоро станеться. Хочеться хоч краплину спокою.

– Стільки всього сталось за ці дні, – промовила я, так само борючись з бажанням озирнутись довкола, – не дивно, що ми обзавелись паранойєю.

Сподіваюсь, що це дійсно просто паранойя. Не надто хотілось знову вляпатись в неприємності. Чи зустрітись з якимось монстром, що прагне висмоктати з мене сили та душу. Уявляю обличчя та погляд ректора, коли знову вислуховуватиме мої недолугі пояснення, щодо чергової неприємної події. Цікаво, де межі його терпіння та як скоро він не витримає, та вкаже мені на двері?

– Маєш рацію, – зітхнув Брейт. – Сталось забагато поганого за ці дні. Нам просто необхідно відпочити та відволіктись. 

– Так! Саме так! І ви як забажаєте, дорогі мої, а я от просто зараз і цим займусь. Все ж краще, ніж просто блукати вулицями, мов безпритульні, – вичавивши майже натуральну усмішку, награно радісно заявив Рой. – Айша мала вже владнати свої справи. От підемо обʼїдатись шоколадним тортом, запиваючи пряним чаєм з медом.

Ми з Брейтом не змовляючись переглянулись та усміхнулись.

– О-о-о! – не втрачаючи можливості відколоти друга, протягнув Брейт. – Навіть не глінтвейном? Ти часом не захворів? Температура не підвищилась? Що з тобою?

– Давай тільки без цих багатозначних посмішок і натяків! – буркнув Рой, насупившись. – Просто настрій сьогодні такий…

– Айша дуже поважає правила, – ніби ні на що не натякаючи, не втрималась від зауваження я, не стримавши усмішки та спостерігаючи за почервонілим вмить Роєм. – І вміє прищеплювати цю повагу іншим. Не дарма ж вона вже третій рік голова студентської ради.

– Он воно як! – награно засмутився Брейт. – Мені здається, ця дівчина погано впливає на мого друга, Мейв. Ми його втрачаємо! Я вже його не впізнаю.

– Кохання воно таке… Змінює людей до невпізнаваності, – драматично зітхнула я. – Але мені здається, що ці зміни на користь твоєму другові. Може, з нього ще будуть люди? Принаймні, Айша прикладе максимум зусиль, аби перетворити його на зразкового студента. Я її добре знаю…

Рой дійсно дещо змінився після нашої гулянки на кладовищі. Здається, з Айшею вони не просто скоротали час за гарною розмовою. І все частіше та довше не відлипаючий від Брейта блондин кудись зникав. А в стінах академії, де нас зачинили без права за стіни й носа показувати, важко щось приховати. Тим паче стосунки. 

– Досить знущатись, – почервонівши, мов варений рак, скрикнув Рой. Від його крику озирнулись перехожі, шарахнувся кінь, що до цього сумно та монотонно тягнув воза, навантаженого бочками. Блондин знітився і вже тихіше та спокійніше додав. – Не бачу нічого поганого в тому, аби не давати ректорові приводу знову загнати нас кудись на відпрацювання промахів. І так нашими стараннями скоро пилу в жодному куточку академії не лишиться. Скоро змусить повикопувати всі скелети на старому кладовищі та наполірувати кісти до блиску.