Розділ 26.1

– Що в дідька відбувається? Мейв! Кас! Дідько, що ти наробила вже?

Голос професора Груна розносився лабораторією, мов грім в бурю. І він мав на те підстави. Тому я мовчки втягнула голову в плечі і відчинила ще одне вікно настіж, аби позбутись їдкого диму. Підозрюю, що це мій останні робочий день. Принаймні, судячи з його побілілого від злості обличчя, терпіти мене будуть ще недовго.

– Я не чую відповіді! – рявкнув лер викладач, труснувши журналами по столі. Рівно там, де нещодавно стояв пальник під колбами, а тепер розтікалась величезна калюжа з залишків зілля відновлення, котре я намагалась приготувати.

Треба було сидіти в кімнаті і відпочивати, як і наказав ректор. Проте, висидіти в чотирьох стінах наодинці з думками було практично неможливо, і я не придумала нічого кращого, ніж зайняти себе чимось корисним – попрацювати. До того ж в лабораторію мало-хто спускається. Мені не довелось би пояснювати все одногрупникам, що точно допитуватимуться, що саме казав мені ректор та як покарав. І що я скажу? Що як покарання за недостойну поведінку і вечірку на кладовищі мені призначили участь у турнірі? Більшої дурниці й не вигадати. Та мені навіть не повірять. А якщо я погоджусь, то ствердяться у своїх підозрах, щодо нашого зі Стрейтом непрофесійного звʼязку. І далі що?

Нісенітниця якась просто! Подумати тільки: мене на турнір. Що я там робитиму? Я ректор собі це уявляє? Хоч би порадився з Брейтом, той точно знає, що нічого доброго з того не вийде і я просто підведу всю команду. В кращому випадку.

З іншого боку, може й справді той, хто так настирливо мене переслідує тут – там якось себе видасть? А якщо ні?

– Невдалий експеримент, лере Грун, – пробурмотіла собі під носа, кинувши погляд на викладача зіллєваріння та помітивши, що він все так само чекає на відповідь. – Додала в зілля відновлення есенцію харишника. Але, певно, дарма. Як результат все вибухнуло і от… – я махнула рукою, розганяючи дим, хо висів щільною завісою в кабінеті. – Пробачте, будь ласка. Більше не повториться.

Грун глибоко вдихнув, заплющивши очі, та повільно видихнув через ніс. Здавалось з ніздрів от-от повалить дим, таким злим він зараз був. Проте кілька таких вправ, і лерові вдалось себе опанувати.

– Більше жодних експериментів! Не в моїй лабораторії, – буркнув зіллєвар, відчинивши шафку та діставши ганчірки та пляшку з нейтралізатором. – Вимиєш і провітриш тут все. Аби за годину і слідів твоїх досліджень тут не було. Експериментаторка… 

Справедливо.

– Я дуже прошу пробачення, – прошепотіла у відповідь, беручись до прибирання. – Не думала, що наслідки будуть настільки катастрофічними.

– Не думала… – зітхнув лер Грун, спостерігаючи за тим, як я відтираю ядючо-бузькову пляму зі столу. – Ніхто не думає, а потім… – викладач зітхнув, згрібши журнали, що чудом лишились сухі та чисті, притиснув їх до грудей та присів на стілець у куточку. – Ви поки студенти. Навчаєтесь, робите помилки. Вас наповнює жага знань, вивчаєте межі своїх можливостей. І почасти – це дуже добре. дає змогу розвиватись магічній науці.  Проте… Часом… призводить до фатальних наслідків, дорогенька. Дуже жахливих.

Я аж завмерла від його тону. В його голосі мені почулось не лише повчання, не стільки намагання мене залякати. Голос професора був сповнений більше болем та каяттям. І десь в глибині душі, я розуміла, що для нього ця розмова надто особиста, аби розвивати тему. А невгамовне відьомське чуття шепотіло десь всередині: “Запитай!”. І оскільки минулого разу я його ослухалась. То цього разу, вирішила не нехтувати найбільшим своїм даром.

– На приклад, лере Грун? – тихо запитала я, обережно поглянувши на сумного задумливого викладача.

Грун підняв на мене розсіяний погляд. Трохи завагався, пер ніж щось сказати.

– Наприклад, до смерті, Мейв. Жахливої мученицької смерті, – зітхнув викладач.

На якусь мить мені здалось, що він постарішав ще більше. Глибшими стали зморшки, сивішим волосся, втомленішими очі… Варто було припинити цю розмову. По всьому, минулий досвід лежав тягарем на його плечах. І навряд я найкраща людина, з якою він міг би його хоч трохи розділити. Але язика так просто в роті не втримаєш.

– Це… сталось з кимось, хто був вам близьким? – все так же тихо і обережно запитала я, завмерши з ганчіркою в руках.

– Дуже, Мейв, – витримавши паузу, відповів викладач. Його погляд став пусти, відстороненим, ніби дивився через час у минуле. – Я ж також колись був допитливим студентом. Надто допитливим, я б сказав. – Викладач глянув на мене, задумався, і, ніби зважившись на щось дуже важливе, продовжив. – Як і ти, жадав експериментів і відкриттів. – Грун зітхнув. – Нас було троє в групі таких. Ейна, Харт і я. Ми були приблизно такого ж віку, як ти зараз. Такі ж повні енергії, завзяття та допитливості. Весь час над чимось експериментували, щось придумували… До речі, нинішнє зілля від похмілля – наша розробка. У нас була дуже весела юність, – викладач усміхнувся, потерши сиву бороду та пригадавши, певно, ту саму юність. – В цих експериментах ми не знали меж дозволеного. Взагалі меж не існувало для нас трьох. І от одного разу, Харт приніс старезну потріпану книгу. Де він її дістав так і не вдалось зʼясувати. Та ми з Ейною і не намагались. Книга наповнена до цього невідомими рецептами зілль, описами ритуалів, закляттями… Вона здавалась справжнім скарбом. І ми навіть не звернули уваги, що кожне зілля, кожен ритуал вимагав людської крові. Часом краплинку. Часом кілька. Дрібниця? Ми теж так вважали. Чого варта краплина крові, коли отримати за неї можна… молодість, чи удачу, чи змогу зазирнути в далеке майбутнє? М? Дрібниця за безмежні можливості. Поступово ми втягнулись. Ставали сміливішими і сміливішими. Аж поки не натрапили на “Ритуал обміну силами”. Цікаво? Неймовірно! Страшно? Дуже. Але цей страх змушував кипіти кров у жилах. Я остерігався до останнього. Бурчав, що це може погано скінчитись. Але Харт, а за ним і Ейна так вмовляли… Якщо Хартові я міг відмовити, то Ейні… – голос Груна охрип і зірвався. Він замовк, опановуючи емоції. А я все так само боялась поворухнутись, обірвати цю неприємну, але таку важливу оповідку. – То була дуже темна ніч. Найжахливіша в моєму житті. За вікном вирувала справжня буря. Сніг заліплював єдине вікно в кімнаті Харта. Здавалось, вітер увірветься в кімнату та загасить всі свічки, що неприродньо рівно горіли колом, довкола Ейни. Саме вона вирішила стати піддослідною. Харт проводив ритуал, а я… я страхував їх, на випадок, якщо щось піде не за планом. І все пішло не за планом. Не за нашим планом. – по зморшкуватій щоці Груна скотилась сльоза. – Ейна загинула тієї ночі. Стала жертвою того ритуалу і нашої жаги експериментів.