Розділ 25.4

Хотілось якнайскоріше опинитись якнайдалі від цієї кімнати, від цієї розмови, від Стрейта. В голові не вкладалось, що про він про мене міг таке подумати. Це ж не просто якась дрібниця. Це справжній жахливий злочин. Невже він думає, що я можу скоїти подібне? Справді вірить в це? Світла сило, ще в житті так не кортіло провалитись під землю, забути всі слова, натяки, погляди… 

Горло перехопило спазмом… Стало важко дихати, голова пішла обертом, а кімната попливла. Прокляття. Я все одно піду! Навіть, якщо доведеться повзти рачки. 

Кілька зовсім невпевнених кроків. Схопилась за ручку дверей. Смикнула… Але та піддалась. Спробувала ще раз. Потім ще і ще…

Спокійно, Мейв. Заспокойся. Переведи подих.

– Відчиніть двері! – ледь стримуючи емоції, що клекотали в грудях, попросила я.

– Ні! – абсолютно спокійно відповів на це ректор, піднімаючись на ноги та наближаючись до мене.

Я чула, як він наближається. Рахувала кроки, що віддавали набатом в моїй голові.

– Зараз же відчиніть! Я ні на мить більше тут не залишусь!

– Звісно залишишся, адже ми ще не договорили, – не погодився з моїми словами він.

Прокляття. Найменше мені хотілось говорити з ним зараз. найменше мені хотілось слухати ці звинувачення.

Гаразд, Мейв, переведи ще раз подих і зроби те, що ти вмієш найкраще – нападай!

Різко обернулась. Його обличчя, погляд, не чіткі в погано освітленій кімнаті, я з легкістю могла роздивитись. Але навіть це не дозволяло зрозуміти, що за думки наповнювали його голову.

Ну і добре! До біса все!

– Про що? Про те, як одна маленька відьма сказилась та вбила цілу купу людей? Така я, на вашу думку? Ми, звісно не настільки близькі, ректоре, але… Ви справді думаєте, що я на це здатна? Здатна холоднокровно спалити заживо людей? Справді?

Кожне слово, кожен звук я випльовувала, ніби намагалась вирвати ними біль від несправедливої образи, що наповнив серце. Але легше не ставало. Гніву та болю ставало лише більше і вони душили мене.

– Повір, я на своєму життєвому та професійному шляху і не таке бачив, – зупинившись за крок він мене та заклавши руки за спину, сумно та стомлено зронив ректор. – Біль, емоції, горе, навіть кохання, часом, штовхають людей на вчинки, котрі навіть найжахливіші та найжорстокіші монстри не додумались би вчинити. Далеко не всі люди добрі, Мейв.

– Авжеж! Звісно! І тому ви вважаєте… – набравши повітря в легені викрикнула я, але закінчити мені не дозволили. 

– Я вважаю, – перебив мене Стрейт, – що б ти не відчувала, як би не ненавиділа те місце і його мешканців, все одно не змогла б так вчинити з ними.

Мені аж повітря в горлі застрягло. Я відверто розгубилась. І розгубила весь свій бойовий настрій.

– Тобто… – насторожено почала я.

– Тобто ти надто добра, попри свій запальний характер. Ти надто чесна, аби вчинити так підло. Ти… – він на мить замовк, а потім ледь помітно усміхнувшись, додав. – Ти воїн, а не вбивця. Саме тому, я обрав тебе та зарахував на факультет бойовиків. Тоді, коли побачив, як ти без жодного остраху накинулась свого декана. Кинула йому виклик, висказала все прямо в обличчя. Ти навіть в страшному гніві не вчинила б так підло, Мейв. Ти просто не змогла б.

От у цю мить я дійсно оніміла. І зніяковіла. Мені навіть стало трохи соромно за той спалах гніву.

– Заспокоїлась? – витримавши паузу та дозволивши мені зібратись з думками, запитав Стрейт. І я навіть незчулась, як моя долоня опинилась в його руці. – Йди-но присядь. Ти ледве на ногах стоїш.

– Все гаразд, – спробувала заперечити я.

– Не впирайся хоч зараз, – якось втомлено звелів він.

Та звичайно. Коли це я не впиралась? Але перш ніж відповісти, поглянула ще раз в його очі. Стомлені, змучені… І всі заготовані гострі слова випарувались з язика. Дійсно, він кілька днів носився в справах. Почувається нічим не краще, ніж я, після зустрічі з мороком… Тож… просто кивнула, все ж забравши руку з його долоні і рушивши в бік крісла. До нього я все ж дійду самостійно, на це в мене сил вистачить.

– Я поганий помічник, – опускаючись в крісло з важким зітханням, зронила я. – Здається, я все вже сказала, що знала.

– А якщо подумати? – опустившись в крісло навпроти, все ж запитав ректор. – Ти там жила, ти знаєш всіх дуже добре. Кого, як не тебе, розпитувати про події минулого, що могли призвести до таких наслідків? М? Кращого помічника мені не знайти, як не шукай.

– Угу… Просто інших немає, – буркнула я, повільно видихнувши. – Краще було б запитати Мотредарі.

– Навряд з нього вдасться хоч речення звʼязне витягнути, – пробубонів на це Стрейт.

– Ви і в нього були?

Ректор кивнув.

– Там мало що вдалось дізнатись. Від самого “мецената” толку взагалі немає, маю попередити.

– А його дружина?

– От дружина повідомила дещо. В маєтку Мотредарі було кілька відвідувачів. Але це виключно лери тих земель, кілька старих знайомих. Посланець з палацу з супутницею. Будь-хто з них міг викрасти перстень, дружина не памʼятає навіть коли він зник.