Розділ 25.3

На якусь мить мені стало складно дихати від такої новини. Збрешу, якщо спробую запевнити когось, що це місце мені хоча б подобалось колись. Я його скоріш ненавиділа всією душею. Часом, розлютившись я кидала зле “Щоб воно тут все згоріло на попіл!”. Проте, тепер, коли здавалось, що ті дитячі прокляття справдились, мені важко було не те що повірити в цю новину, а й навіть її осягнути.

– І… що тепер з… – почала я, але голос охрип, зник. Слова давались тяжко, наче я виривала їх силоміць. Тож сили вистачило не на багато.

Ректор терпляче чекав, поки я спробую усвідомити й прийняти сказане ним. Мовчки повернув в мої руки кружку з відваром та кивком наказав допивати. А оскільки на суперечки в мене не вистачило сил, довелось просто послухатись і пити зілля. Зрештою, в цей момент я була не в тій ситуації, аби показувати свій норов: сил замало та й дуже кортіло дізнатись більше про поїздку Стрейта.

– Діти врятувались всі до одного. Що досить дивно для такої пожежі. Проте, розповісти нічого не змогли. Думаю, що памʼять їм підтерли, аби не бовкнули зайвого. Зрештою, місцеві слідчі вирішили не забивати собі голову, дітей оглянули та розподілили по іншим сиротинцям, – поки я слухняно давилась відваром, продовжив ректор. – А от від персоналу не залишилось і попелу. Не врятувався ніхто, Мейв. Взагалі.

Мені знову затряслись руки. Добре, що хоч того зілля лишилось трошки і на дні, бо цього разу точно намочила б ректорське ліжко. Вийшло б дуже незручно. Людина тут для мене старається, а я йому тільки проблеми створюю. На рівному місці та на кожному кроці. Була б я ректором, то позбулась би вже такої студентки і забула про неї, як про страшний сон.

– Ні настоятельки? Ні сестер? Ні… нікого? – намагаючись не видати тремтіння в голосі, перепитала я. 

– Взагалі, – рівно та без жодних емоцій відрізав ректор, уважно спостерігаючи за моєю реакцією.

Гадки не маю, про що думав він в цей момент. В сірій напівтемряві кімнати важко було прочитати емоції на його обличчі. А дослухатись до власних почуттів – страшно. Не хотілось зізнаватись навіть собі… в першу чергу собі, що в глибині душі я не мала ані краплини скорботи за тими, хто загинув. Ні болю, ні жалю. Але й радості чи відчуття помсти, що звершилась, також не було. Відчуття, що панували в мені в цю мить можна описати просто, як байдужість. Мій гнів та злість на тих людей давно перегоріли. Але й прощення за все, що вони зробили, як ставились до нас, на яке жахіття перетворили наше дитинство, також не було.

Перед внутрішнім поглядом мов наживо піднялись спогади. Нагайка сестри Варалії, котра пускала її в хід за найменшої нагоди, скрипуче “без їжі і води, поки не дозволю” сестри Теотеї, пропікаючий, мало не до кісток гидливий погляд настоятельки, що тим не менш не гребувала нас продавати казна кому і казна для чого… Яке прощення їм може бути?

– Нічого не скажеш? – не дочекавшись від мене жодних коментарів, запитав Стрейт.

– А що тут сказати? – знизала я плечима, не наважуючись підняти погляд. – Не хочеться вам брехати і говорити, як мені шкода цих жінок. Це буде… щонайменше неповагою до вас. Але тепер я принаймні вірю в вищу справедливість. Вірю, що кожне зло буде покаране так чи інакше.

Слова лунали байдуже, рівно. Я навіть сама повірила, що мені абсолютно все одно і здивувалась, коли одинока сльоза скотилась по щоці, зірвалась з підборіддя і таки впала на ковдру. Я навіть не намагалась її зупинити. Певно, це все, чого заслужили наші вихователі та наставники. Одну скупу сльозу.

– Ох, Мейв, – якось мученицьки простогнав Стрейт, подався вперед і, я навіть не зрозуміла як і коли, а тим паче навіщо, обійняв мене.

Міцно і ніжно водночас. В цих обіймах стало затишно, тепло, спокійно. Ніби він в один момент закрив мене собою від минулого, від усього поганого, що звалилось на мене за все моє життя. Розділив мій біль, мою образу на всесвіт. І хоч ховатись не плечі у малознайомого чоловіка було точно не в моїх правилах, але соромитись своєї слабкості я буду колись потім. А саме цієї миті я довірливо поклала голову йому на плече, вдихнула такий вже знайомий аромат.

– Мені шкода, що тобі довелось таке пережити, – прошепотів ректор мені на вухо.

– Ви тут ні до чого. У тих подій інші дійові особи. І вони отримали по заслугам.

– Ти комусь розповідала про сиротинець? Про те, що там відбувалось? – тихо, ледь торкаючись подихом мого обличчя, запитав Стрейт.

– Навіщо? Кому коли було діло до сиріт? – зовсім некрасиво шморгнувши носом та долонями витерши слід від сльози, відповіла я питанням на питання.

– Мені, приміром.

– Ну, раніше я вас не знала ще, – все ж відсторонившись і зібравшись з силами та думками, промовила я. – Після втечі з притулку мені зустрічалось не дуже багато добрих людей, – дивно як взагалі дожила до вступу в Херенд. – А зараз вже неактуально, як ви самі це зрозуміли. Тож… Справедливість за богами!

Ректор знову поглянув на мене уважно, питливо. Ніби вагався, чи продовжувати цю розмову. Від чого я насторожилась, аж подих затамувала, випрямившись.

– Не впевнений, що лише за богами, – врешті решт промовив Стрейт. – Тобто, впевнений, що люди доклали немалих зусиль, аби ця справедливість перемогла. Навіть через роки від згарища так фонить магією, що це відчувають люди і без крихти дару, обходячи його стороною. Що вже казати про магів? Як думаєш, кому це могло знадобитись?