Розділ 25.2

– Десь я це вже чув, – задумливо протягнув ректор. – Не так вже й давно, мені вже обіцяли, що більше нічого страшного не станеться і одна відьма, що просто притягує неприємності, більше нікуди не вляпається. Чи це мені наснилось?

Щось він надто спокійно це промовив. Нещодавно стільки всього вилив на голову Брейта… Невже гнів закінчився на небожеві? Щось мені підказує, що і мені лишилось. І не так вже й мало.

Тож…

Гаразд, поки полумʼя не розгорілось знову, треба тікати звідси.

З другої спроби таки вдалось піднятись і хоча б сісти. 

За вікном сіріло. День обіцяв бути похмурим, а те світло, що намагалось прорватись крізь важкі довгі штори ледь розсіювало темряву кімнати. Вона виявилась просторою. І обставлена куди краще за кімнати в гуртожитку. З чого напрошувався висновок, що ми точно навіть не в гуртожитку. Скоріш за все, це викладацький корпус. Звісно, далеко не всі викладачі жили прямо на території академії. Викладачі віддавали перевагу власним апартаментам в місті. Там можна було принаймні жити власним життям, а не проблемами Херенду. Обживатись, заводити сімʼю, гуляти, врешті решт. А от ректор, судячи з усього чи то був надто заглиблений в роботу, чи обживатись в новому місті просто не збирався. 

Хоча, як на мене, не так тут і погано. Ліжко найменше вдвічі більше за моє, велика шафа, письмовий стіл біля вікна. Під стіною навпроти ліжка диванчик та пара крісел по боках, між ними невисокий столик. Якісь навіть картини на стінах. Щоправда, як я не намагалась розгледіти, що на них зображено, в напівтемряві це було просто неможливо. 

Кілька горщиків з квітами додати, і взагалі чудовий дім буде. Хоча про що це я? В мене в самої в кімнаті голі стіни були. Тільки Зої вдихала хоч який затишок в наш дім.

В голові ще паморочилось, а пальці ледь відчувала від холоду. А все одно дуже кортіло зникнути звідси якнайскоріше. І дуже не хотілось водночас.

Що б там не сталось нещодавно, я невимовно була щаслива бачити Стрейта. Дивно це визнавати, але мені його не вистачало.

– Добре ці безвідповідальні бовдури вирішили розважитись. Мене вони цим принаймні не здивували. Бовдурами були, бовдурами і лишились. Нічому їх життя не вчить. Але від тебе я такого не очікував, – все так само спокійно продовжив ректор, не зрушивши з місця та все так само спостерігаючи за мною зверху вниз, стоячи біля ліжка.

Мені на нього глянути було страшно. Хоча ні, мені було соромно поглянути йому в очі і побачити в них розчарування.

– Розчаровані? – вирвалось у мене перш ніж я встигла обдумати, що саме говорити.

– Здивований, скоріш, – відповів на це керівник нашої академії. – Не думав, що тобі подобається подібне.

– Я й сама не думала, – абсолютно чесно зізналась я. – Мені взагалі раніше не доводилось бувати на студентських вечірках. Виявилось, це дуже… весело.

– Навіть не сумніваюсь, – буркнув ректор. – Я також любив таємні вечірки, коли навчався в академії.

– Справді? – запитала я, від здивування аж забувши про те, що боюсь, соромлюсь і взагалі мені час було вже йти.

– А що тебе так дивує? Взагалі, я лише сім років як сам студентом перестав бути. Не такий вже й старий і добре розумію жагу до веселощів… – хмикнув Стрейт.

– Але… – здогадавшись, що не все так просто з такими щирими зізнаннями. – Є ж якесь “але”. Так?

Ректор зітхнув, наблизився до тумби та налив з великого чайника напій в кружку. Кімната вмить наповнилась ароматом травʼяного відвару. І вже зовсім несподівано ректор присів на край ліжка та протягнув мені горнятко.

– Випий, тобі стане краще, – промовив він, буквально вкладаючи в мої замерзлі долоні кружку гарячого чаю.

Я трохи принюхалась, вдихнувши такий знайомий аромат. Відновлювана суміш. Дійсно, він мені був зараз дуже потрібний. Зробила ковток. Напій ледь відчутно обпалив піднебіння. Але тепло вмить розтеклось по всьому тілу.

– А тепер до справи, Мейв, – і щось умить невловимо змінилось, ніби самі стіни відчули всю серйозність того, що збирався говорити Стрейт. – Я мав кілька зустрічей за цей час. І відвідав кілька важливих місцин. Перша з них… Це сиротинець в якому ти росла.

Ох! Якби можна було мене вразити більше, то навіть не уявляю, як це зробити. Мій сиротинець… Спогади, мов гора, навалились на мої плечі з такою силою, що дихнути стало тяжко. Чи був він колись моїм? Певно що ні. Але там минули дні мого дитинства. Здебільшого не надто щасливі. Але… Але були і цілком нормальні. І друзі в мене там були. Еллі… Але здебільшого… Здебільшого спогади були не дуже гарні. Мене ніби блискавка вдарила від згадки про нього. Затряслись пальці так, що я ледь не розплескала чай на ковдру, тож довелось відставити його назад на тумбу.

– Он як, – протягнула я.

Найменше мені хотілось видати своє хвилювання хоч голосом, хоч рухом. В тих стінах я вперше відчула відьомську силу. І хтозна, можливо вперше прокляла когось. Від цього зовсім стало тоскно. І я судомно втягнула повітря, все ж видавши наскільки мене бентежила навіть згадка про те трикляте місце.

Один дотик. Теплі пальці торкнулись моїх, знову похололих. І я навіть отямитись не встигла, як мої долоні опинились в теплих руках Стрейта.