Розділ 25.1

– Ти чим взагалі думав? – мов крізь товщу води лунав віддалено знайомий голос. – Як вам подібне на думку спало?

О, впізнала. Ректор власною персоною когось відчитував. Світла сило, мені вмить закортіло назад у безпам'ятство. Проте свідомість мене полишати вдруге відмовлялась, тож мною було вирішено, що нічого поганого не станеться, якщо я прикинусь чи то сплячою, чи то мертвою. Кому як подобається.

Тим паче, що голос того, за ким я, поклавши руку на серце, дуже сумувала, не віщував нічого доброго нам усім. Не лише тому, кого він так грізно відчитував десь зовсім поряд.

Питання ректора потонуло у вʼязкому важкому мовчанні. Чи краще сказати у дзвоні, що зараз дзвенів мені у вухах.

– Мені хотілось вірити, що ти виправився за цей час, – продовжив бубоніти голос. – Проте, як бачу, все лишилось так, як і було.

– Може варто було все ж дослухатись до слів мого батька та відправити мене Іпстер? – з викликом поцікавився той, до кого звертався перший голос. – Там би і мене виправили, може. І на твою голову не звалилось би таке лихо!

Туман в голові потихеньку розсіювався, дзвін у вухах – стихав. І думки прояснювались. Рівно настільки, аби усвідомити, що відповідачем був ніхто інший, як Брейт.

– Яким сміливим ти став. Може вже врегулював всі свої проблеми? – прошипів Стрейт на це. – Я дав твоїй матері обіцянку, що залагоджу всі твої проблеми. Що зроблю з тебе чоловіка, достойного твого статусу та відповідальності, що чекає на тебе. Ти хоч сам розумієш, що всьому є межа? Якщо правда десь випливе, то достатньо буде однієї помилки, аби твоя ж підлегла знать стоптала тебе з багном.  Позбавила всього. Будь-який статус легко успадкувати, проте дуже важко втримати.

Ох ти  ж собачий хвіст! Так от звідки у нашого брюнета така пиха. Не остання людина, виявляється. Хто б подумав! Гаразд, може хтось і подумав би, але не я. Не думала, що таку велику людину запхають в нікудишній Херенд. Хоча, маю зізнатись, стараннями ректора, не така наша академія вже й нікудишня. Розцвітає на очах. Ремонт в одному з корпусів навіть почали нещодавно. Та і звідки мені знати, як має виглядати нащадок великої знаті? Я нікого з таким статусом навіть здалеку не бачила.

– А може я не так сильно й хочу за нього триматись. Ти про це подумав? – з викликом кинув на це Брейт. – Був би живий мій брат, то може й не звалилось би таке щастя на мою голову.

– Але його немає! Він загинув! – вже не намагаючись стишити голос, гаркнув ректор. Добре, що я була надто слабка, та не видала себе, здригнувшись. – І ти мусиш навчитись відповідальності. Мусиш, бо ти несеш відповідальність не лише за себе, а і за матір в першу чергу. Ти подумав, що буде з нею, якщо ти спіткнешся? Якщо не втримаєш успадковане у своїх руках. Чи ти наївно віриш, що над нею хтось змилується?

Це все було сказано таким тоном, що аж мені мороз поза шкірою пішов. Хоча я поняття не маю, які так порядки та звичаї у вищої знаті. І по тому, як шумно вдихнув та видихнув Брейт, стало зрозуміло, що нічого доброго цю жінку не чекає.

Який все ж несправедливий світ до жінок. І немає значення, сирота ти без роду та статків, чи високородна жінка, все одно все за нас вирішують чоловіки. Цей світ так влаштований – виключно під потреби чоловіків.

В мене ледь не вирвалась сумна іронічна усмішка від таких думок. Проте я вчасно стрималась. Ще не вистачало, щоб вони помітили, що їх підслуховують. Я взагалі-то ще не все підслухала.

– Не маєш що сказати? – знову стишивши голос, продовжив Стрейт. – Я не здивований. Ти ніяк не навчишся головного – продумувати свої вчинки наперед. Ані у випадку зі спадком, ані з твоєю спонтанно спланованою вечіркою.

– Вечірка – ідіотська звісно ідея. Але вона нам була потрібна…

– У мою відсутність, – зітхнув ректор. – Брейт, ти взагалі усвідомлюєш, що твоя геніальна ідея могла вартувати життя Мейв? Якби я не зʼявився, то все могло закінчитись дуже-дуже погано. Чи може скажеш, що все було під контролем?

– Ні, – буркнув одногрупник у відповідь. – Ми не вивчали ще заклять проти вищої нежиті.

– Отож, Брейт, – зітхнув ректор.

– До речі, а як він потрапив в академію, м? Ти хіба не подбав про безпеку в стінах Херенда?

– Звісно подбав, любий небоже. Але хтось дуже розумний замовив ззовні ель, навіть не подумавши зазирнути на дно глечиків, та перевірити, чи не підкинули вам, довірливим бовдурам, чогось у подарунок. Приміром, невеличкого ґудзика, за яким достатньо сильна нежить змогла б пройти, обійшовши всілякий захист. Яким би чудовим та міцним він не був.

О, Світла сило, я навіть не подумала б, що так можна зробити. Скільки всього ще нам треба буде вивчити. Скільки всього ми ще не знаємо. 

– Дідько… – все що зміг видавити з себе Брейт.

Мені дуже кортіло видати щось куди закрученіше та смачніше, але я тут прикидалась напівмертвою, тож просто закусила внутрішній бік щоки, аби не видати себе.

– Не те слово, – втомлено погодився ректор. – Гаразд, вже нічого не повернути. Тож зараз ти підеш вниз, там тебе чекає лер Вандер, розповіси йому все. Абсолютно все. Знайдеш свого брата по духу, хай доповнить прогалини в твоїй розповіді. Впевнений, що він у цьому всьому відіграв не останню роль.

– Покарання не буде? – здивовано уточнив Брейт.