Розділ 24.2

Веселощі тривали, аж поки нічний птах не прокричав час чорних відьом. Зізнаюсь, давно мені не вдавалось так поселитись. Виявляється, після кількох кухлів теплого елю я можу і співати, і навіть танцювати. Виявляється, що з іншими студентами можна просто говорити ні про що і це не так і шкідливо для моєї душевної рівноваги. І на серці стало трохи легше.

– В мене є ідея, щодо постійних рун, – промовив Брейт, коли ми повертались до гуртожитку.

Місяць так само добре світив, так само вичікував, аби зловісним криком злякати всіх, хто ще не спить, крук на паркані цвинтаря, так само гнулись до могил чорні покручені дерева. Тільки мені вже не було так моторошно. Передчуття лиха не зникло, скоріше відступило, сховалось в глибині душі, але стало легше. Чи може це просто ель.

Рой загубився. Брюнет відмахнувся, припустивши, що той просто перепив і десь заблукав. Але я точно бачила, як від до свого загадкового зникнення клеївся до симпатичної, хоч і дуже сором’язливої Сари. І якщо він і перепив, то по всьому, разом з нею, адже зникли вони разом.

– Уважно тебе слухаю, – усміхнувшись та не дуже вдало перестрибнувши куща, що виріс просто на доріжці між надгробками, запевнила я одногрупника.

Брейт спритно піймав мене під руку, аби я не гепнулась. Але попри те, що лід між нами трохи розтанув, я все одно одразу ж звільнилась від його підтримки. 

– Якщо не використовувати якісь накопичувачі? – вдав, що нічого особливого не відбулось, і продовжив одногрупник. – Мало які матеріали здатні пропускати через себе магічну енергію та не заломлювати чи викривляти її.

– Дійсно, – похнюпилась я, усвідомивши, що це я з уваги випустила. 

Справді, одна справа намалювати руну на землі, камені, дереві, які є принаймні статичними. І зовсім інше – на папері чи тканині. В кращому випадку це має бути якась металічна бляшка. Але тоді виникає інша проблема – обвішатись цими бляшками і дзвеніти, як гірська коза, а потім ще й вишукувати потрібну на арені. Дурня виходить. І сумніваюсь, що це буде куди скоріше, ніж намалювати цю руну в повітрі.

– Тому мені здається найкращим варіантом буде татуювання, – завершив свою думку нарешті Брейт.

У мене аж очі на лоба спочатку полізли. Закортіло висипати купу контраргументів та спопелити його геніальну ідею. В мене ніколи і в думках не було себе розмалювати. Проте задумалась. Зрозуміла, що загалом не так багато у мене ані контраргументів, ані альтернативних варіантів. Тож промовчала.

– Зрештою, не обов’язково одразу і на все життя малювати, – ніби роздумував в голос брюнет. – Можна спробувати спочатку просто вугіллям, подивитись як спрацює, а вже потім вирішувати, чи дійсно воно того варте і чи працює, як треба.

– Завтра спробуємо, далі буде видно, – зрештою вирішила, кивнувши чи то Брейту, чи то власним думкам.

На хмільну голову такі питання не варто вирішувати. Та й не хотілось. Мало не вперше за багато років мені не хотілось взагалі нічого вирішувати. Креще б ще поспівати. Чи потанцювати. А може і те, і інше…

– Буде добре, якщо вдасться, – промовив він.

Якийсь час ми йшли мовчки. Крук зірвався з насидженого місця, сів на гілку та голосно скрикнув. 

Легкість вмить мов рукою зняло. Я здригнулась, піднявши на нього погляд. Передчуття небезпеки і чогось невідворотного знову піднялось нестримною хвилею в грудях. Запекло в горлі.

Клятий крук. Він з’являється щоразу, коли має відбутись щось погане. Кожного клятого разу, немов його місія накликати на мою голову біду. Яку вже цього разу? Що вже знову має статись?

– Мейв? – тихо заговорив Брейт, поки я, сповільнившись, вишукувала птаха серед густого гілля поглядом.

Колись я його приб’ю та зроблю опудало.  І щоразу буду з насолодою відвішувати йому копняків…

– М? – не дуже уважно слідкуючи за діями одногрупника, мугикнула я.

– Я хотів ще з тобою про дещо поговорити, – все так ще тихо, що для знайомого мені Брейта було не дуже властиво, продовжив брюнет.

– Про що? – так само натягнувшись, мов струна харії, запитала я, навіть не поглянувши в його бік.

– Не знаю, як почати… розумієш… – бубонів бойовик. Але певно помітив, що я не надто переймаюсь його зізнаннями, з силою смикнув мене за руку, розвернув обличчям до себе, аби привернути мою увагу. – Та хоч глянь на мене!

Та я роздратовано відсахнулась від Брейта. І щось хотіла сказати.

Але цієї миті знову зайшовся несамовитим надривним криком крук. Загудів вітер у кронах дерев. 

Відсахнулась. Відскочила на кілька кроків.

Стемніло вмить. Ніби первородна пітьма опустилась щільною завісою на землю… Закрила щедрий повний місяць. Поглинула кожну іскру в цьому світі.

Тоді я й побачила два червоних спалахи зовсім поряд. Надто близько. Настільки, що вклякла, усвідомлюючи, з чим саме маю справу. Знову! Прокляття на голову тому, хто цим чудовиськом керує. 

Похололі пальці самі завчено почали малювати в повітрі руну захисту від нежиті. Сила потекла по жилам скоріше крові. Проте й це виявилось надто повільно.

Сухі, кістляві, холодні пальці зімкнулись на моєму зап’ясті, не давши завершити заклинання. І я знову відчула себе слабкою, нікчемною, безпорадною…