Розділ 24.1

– Це точно має бути вечірка? – підозріливо озираючись навкруги, запитала я у хлопців, що крокували обабіч від мене з найзадоволенішим виразом обличчя, який мені доводилось у них бачити. Аже тільки цей факт насторожував та вимагав бути уважною та зібраною. Страшно уявити, що вони там напридумували, якщо такі самовдоволені. – Що далі ми від гуртожитку в бік кладовища, то більше мені здається, що насправді ви мене прагнете вбити, розчленувати та тихенько прикопати, поки ректор не повернувся.

Рой аж спіткнувся від такого ходу моїх думок та не відразу придумав, що сказати у відповідь. А от Брейт не розгубився:

– Ідіотські здогади тобі в голову лізуть, – трохи повернувши до мене голову та вклавши в слова весь осуд, на який був здатен, відповів на мої побоювання брюнет.

– Поживеш з моє – і тобі такі полізуть. До того ж… Атмосфера сприяє, – буркнула я та вирішила, що буду мовчати. Зрештою, я в бойові маги підрядилась, маю бути сміливою. Лишилось тільки визначити: де закінчується обережність та починається боягузтво.

Атмосфера ж й дійсно сприяла. 

Повня. Небо чисте настільки, що світла вистачає розгледіти хмаринки пару, що зриваються з губ. Прохолодно. Тихо. Вітер не шурхотить пожухлим листям, не гуде в голих гілках. Тільки підмерзла трава потріскує під підошвами черевиків. Жодної живої, та і неживої душі навколо. Та варто було завернути за ріг корпусу академії, як картину доповнили скошені надгробки старого кладовища, пара склепів в глибині цвинтаря та скрючені старі дерева, що похились до могил, ніби гілками намагались вчепитись в землю. Але наймоторошнішим мені здався все ж крук, що сидів на дірявій огорожі і ніби чекав нашої появи, аби голосно скрикнути та, гучно забивши крилами, злетіти у нічне небо.

– От тепер скажи мені, що мої побоювання не мали жодного підґрунтя, – скинувши брову, процідила я крізь зуби, що цокали чи то від холоду, чи то від напруги.

– Жоднісінького, – усміхнувся Рой, галантно відчинивши переді мною повислу на одній петлі хвіртку, яка вмить відгукнулась жалібним скрипом.

– Якщо нас тут впіймають, то не відрахують, а в божевільню запхають, – зітхнула я, не маючи жодного бажання першою йти на старе академічне кладовище.

Звісно, в Херенді давно не навчали некромантів. Взагалі некромантію не дуже жалували, вважали, що маги, що працюють з неживою енергією – небезпечні. І мені як відьмі були близькі такі побоювання. Все ж відьми – це про життя, а не про зомбаків і… Мороків. А от їх “навчальний полігон” все ще спокійнісінько собі існував. Минулий ректор вважав, що ліквідація такого старого та сповненого некромантською магією кладовища влетить в копійчину академії, тож вирішив, що запечатати його та просто не чіпати буде куди доречніше. Певно він і не підозрював наскільки ненормальні студенти можуть податись на навчання в затишну абсолютно спокійну академію на краю імперії.

Не дуже вчасно я згадала про не таку давню зустріч з потойбіччям. По спині вмить пробіг мороз, і набратись сміливості зробити крок першою так і не вдалось. Як і сказати про це. Треба було б розповісти хоча б цим двом про те, що вулицями міста розгулює справжнісінький Морок. Можливо тоді їм не спало на думку влаштувати вечірку в такому мальовничому гостинному місці. Але ректор дозволу не давав. Та й менш хто знає, краще йдуть пошуки зловмисника. Сподіваюсь.

Брейт помітив мою реакцію практично одразу. І поки Рой не почав кепкувати з боягузливої забобонної відьми, що не наважується зайти в ніч повні на запечатане кладовище, рушив першим. Ніби ненароком, проходячи повз, він спробував упіймати мене за руку, але я рефлекторно засунула змерзлі кулаки в кишені. І ми обоє вдали, що нічого такого не було і ніхто нічого не зробив.

Не скажу, що Брейт мене все ще лякав, чи відштовхував, як тоді, коли поліз цілуватись, увірвавшись у мою кімнату. Але… Але щоразу, коли я ловила його погляд на собі, усвідомлювала, що на звичайну одногрупницю так не дивитимуться, та мимоволі в думках спливав образ зовсім іншого чоловіка. Дещо старшого. З такою загадковою усмішкою. Того, хто завжди з’являється там, де не очікуєш і завжди робить це саме вчасно, аби одна невдачлива відьма не відправилась на той світ. Того, що без жодних пояснень подався казна-куди і вже другий тиждень про нього не було жодної звістки. І я хвилювалась, що мені не надто притаманно. Дідько! Божевілля, мабуть. Але вдіяти з цим божевіллям нічого не вдавалось. Поки що, принаймні.

Так, з руками в кишенях і опущеним поглядом я попрямувала слідом за одногрупником, намагаючись не дивитись ані на нього, ані на блондина, що задумливо і дуже підозріло мовчав, спостерігаючи за нами. Помітив? Скоріш за все. Проте дуже мудро промовчав, аби не нагнітати і без того непросту ситуацію.

– Нам туди, – досить голосно повідомив Рой, тицьнувши пальцем в похмурий склеп, оточений густим колючим чагарником.

Виглядав він так, ніби там зачинили якогось демона і той все ще намагається вирватись: старий, похилений і потрісканий. Вузенька стежечка врізалась в старі, але ще досить міцні на вигляд двері. Проте до мого подиву саме під дверима виднілась смужечка теплого помаранчевого світла. Явно від вогню.

І поки я не почала придумувати, що чи хто саме нас там могло чекати, Брейт смикнув за ручку, випускаючи світло назовні. А разом з ним голоси і сміх.

А склеп виявився куди більший, ніж здавалось ззовні. Попри те, що напхалось сюди з півтора десятка студентів. І кам’яна брила, що раніше слугувала підставкою під саркофаг покійника, тепер чудово виконувала роль імпровізованого столу. Моторошнувато, звісно, але якщо не зауважувати на тому, що тут взагалі було раніше, то можна сказати, що навіть… затишно. Ліхтарики під стелею навіть причепили. Світло та тепло. Не так вже й погано, як мені здавалось на спочатку.