Розділ 23.1

– Кас, ти що спиш на ходу? – роздратовано поцікавився Рой, вкотре запустивши по мені паралітичним закляттям, котре я також вкотре не встигла блокувати, а тому стояла тепер стовпом, майже не кліпала і вислуховувала зауваження одногрупника.

Моя відповідь затримувалась, через очевидні причини, – я була знерухомлена та оніміла. Лишалось люто та грізно зиркати на бойовика, намагаючись поглядом передати йому всю свою злість та роздратованість.

Взагалі, злилась я здебільшого на ректора. Ну, і трохи на себе. На нього, за те, що завалив мене роботою по самі вуха та зник у невідомому напрямку. Вже більше як тиждень його не бачила. І не тільки мене обійшла боком інформація про його фактичне місцезнаходження. На будь-які питання про ректора що лера Квон, що лера Естер, яка часом пробігала академією у нагальних справах, знизували плечима і радили чекати його появи.

Мені тепер навіть оскаржити новий графік не було кому. І почувши чергове “нічого не можу вдіяти за відсутності лера Стрейта” від добродушної Тіри Квон, я відчайдушно намагалась здолати цю гору. І злилась на себе, бо мала б впоратись з поставленими завданнями. Мала б впоратись. Для цього я тут, у Херенді, й знаходжусь – здобувати знання та досвід. Але виходило вкрай паскудно.

Лер Катердноу навалював на мене стільки роботи, ніби я буда не студенткою на підробітку, а повноцінним лаборантом на повний робочий день, викладачі щоразу давали все більше завдань, нам додали ще годин з фізичної підготовки, бойовики вважали, що ми замало тренуємось і висмикували мене щоразу, як тільки-но мене вдавалось висмикнути… в мене голова йшла обертом від усього цього. Я засинала над книгами вечорами, коли виконувала домашні завдання. І наостанок, в мене вже сіпалось око від єхидних, в'їдливих зауважень вчителя танців. Здавалось, ніби з усієї академії я найнедолугіша учениця. Він мене точно зненавидів з першого погляду.

І хай за новим розкладом я жила лише другий тиждень, але виснажена була ніби рік, мов в'юн в ополонці, кручусь. Можливо, згодом і звикну до подібного ритму життя. Але зараз…

– Можеш мене спопелити поглядом, – деактивуючи закляття Роя, промовив Брейт, – але сьогодні ти дійсно не в формі.

І цей погляд… Мені здалось, чи в ньому дійсно промайнула на мить тривога та співчуття. Але з упевненістю не скажеш, бо дуже скоро Брейт відвернувся, приділивши всю свою увагу захисному куполу над ареною.

Я повільно розім’яла зап’ястя, перевела подих та приречено зізналась:

– Погано спала.

І це також була правда. Бо й сни мене не полишали. Такі ж моторошні та незрозумілі.

– Ми так точно до зимового турніру не підготуємось, – фиркнув Рой.

Зимовий турнір розпочинався в перший тиждень зими і продовжувався цілий місяць. За відомою мені інформацією, це були не лише змагання, але й бали, звані вечори, вечірки. Студенти рвались на нього хоча б взяти участь, а за нагоди й показати себе, завести потрібні знайомства та обзавестись зв’язками, аби випустившись з академії легше було пробивати шлях до вершин кар’єри. І цього всього я б не знала, якби не Зої, котра марила хоч якоюсь можливістю долучитись до команди. На її розпач, минулий ректор був дуже пороти жінок на турнірах, тому її надія лишалась всього лише надією.

– Дуже сумніваюсь, що вам протиставлять відьом, – відмахнулась я.

Та замість чергових аргументів, хлопці лише мовчки переглянулись.

– В будь-якому випадку, у нас завжди лишається проблема часу, – поділився роздумами вголос Брейт. – Для звичайного закляття для рядового бойовика достатньо відтворити завчену комбінацію жестів та короткі слова активації. У твоєму випадку… малювання все одно займає більше часу. І з цим треба щось робити.

Цікаво, що? Малювання й дійсно займало купу часу, за який мене можуть десяток разів успішно атакувати. Отже, аби я виставила свій слабенький щит, комусь треба мене прикривати. І в такому разі я стаю тягарем, а не повноцінним партнером в бою. Але як це виправити?

– А якщо руни заготовити завчасно? – розмірковував Рой, розтираючи долоні і розминаючи пальці після тренування.

– Як ти собі це уявляєш? З папірцями бігатиму по арені? – пробурмотіла я у відповідь, дуже детально і яскраво уявивши собі цю картину. – Добре амулети, але папірці… 

– Навіщо папірці? Основні руни можна нанести на одяг, чи… прикраси, – роздумував над пропозицією Роя Брейт. – Кілька. Щит, приміром. Ну, а далі малюй собі, скільки душа забажає.

Ідея дійсно гарна, але ризикова. Хтозна, як подіє магія в такому випадку. Для початку потрібно провести випробування. Бажано не на очах у хлопців і на старенькій сукеночці. Шкода буде ненароком спалити нову форму.

– Давайте вже не сьогодні, – зітхнула я на цю пропозицію. – Мені потрібно працювати.

– Тобі потрібно розвіятись, – не погодився зі мною Рой, підхопивши з лавки для глядачів свій кітель.

– Чудова ідея, – з усмішкою погодилась я, але вмить посерйознішала і так само роздратовано нагадала: – Могла б бути, якби ми не були замкнені в Херенді без права і носа з нього висунути.

– Заборони-заборони, – загадково усміхнувшись протягнув Рой. – Хіба не для того вони створені, аби їх порушувати?

Я озирнулась на Брейта, але він мовчки спостерігав за ходом думок друга.