Розділ 22.2

Але варто було йому лише минути парадний вхід, як поряд, ніби з-під землі виріс Хью Вандер. Як і зазвичай весь чорний та загадковий до останньої волосини.

– Бачу, ти прислухався до моєї поради та відвідав хворих, – промовив він, з легкістю пропустивши звичний етап світської бесіди. – Їх добре розмістили.

– Так. І догляд вони нарешті мають належний, – кивнув ректор, лише на мить сповільнивши крок. Хоча це не надто спантеличило нюхача і він з легкістю прилаштувався під швидку ходу бойового мага. – Але… Картина все одно плачевна, маю зізнатись.

П’ятеро дітей, віком від чотирьох до семи років, зараз бульше нагадували живих мерців. Вони навіть очей не розплющували. Забагато Морок взяв з них. Хоч і не довів справу до кінця, але…

– Так, досить печальна… – підтвердив нюхач, але промовив він це так, що практично неможливо було зрозуміти, які саме емоції ситуація викликала особисто в нього.

Це й не дивно. Нюхачі взагалі не дуже щедрі на емоції. За життя вони набачаться стільки жахіть, що мимоволі перестаєш реагувати. Інакше, можна й самому зламатись та втратити останні клепки. Проте Реймора його беземоційність чомусь розізлила.

– А куди дивились нюхачі взагалі? Ви ж всюдисущі та всезнаючі. То як можна було прогавити таке? – прошипів Реймор мало не перебігаючи досить людну в цей час вулицю, та дорогу, котрою громихали екіпажі.

– Не перебільшуй наші можливості, – точно так само не розщедрюючись на емоції та жодним чином не реагуючи на спалах роздратування ректора, промовив Хью. – Не настільки ми й всесильні. До всього, магічне тло не зазнало ще змін. Не настільки й наситився Морок. Тож відслудкувати аномалію було досить складно, враховуючи відсутність заяви від міського цілителя.

Стрейт знову, ніби наживо, побачив вираз полегшення на обличчі Даллієра та мимоволі скрипнув зубами та все ж кивнув, приймаючи справедливість його зауважень. Зрештою, й сам ректора нічого дивного не відчув та не помітив, прибувши в місто. А мав би…

– Скажи, що в тебе є хороші новини? Щось відомо про Морока взагалі? – куди спокійніше поцікавився Стрейт, намагаючись триматись осторонь потоку людей, що саме поспішали у своїх справах з самого ранку.

– Не так багато, як хотілось би, – зронив нюхач, та мало не вперше видав голосом розчарування власною роботою. – Більше здогади.

– Уважно їх вислухаю, – промовив ректор, усвідомивши, що за власним бажанням ділитись думками ніхто з ним не поспішав.

Хью Вандер зам’явся, явно підбираючи формулювання та дозуючи інформацію, не бажаючи пустословити. Не і його це було правилах – сипати непідтвердженими здогадками.

– Майже впевнений, що Морок підпорядкований, – зрештою промовив він, тим самим підтверджуючи думки й самого Стрейта. – Надто вже аккуратно для безмозкої нежиті діяв. Надто обережно. І зараз Морок, чи правильніше сказати – той хто ним керує, заліг дно. Взяв паузу. Певно не на довго. Таку нежить потрібно… хм… годувати вчасно. Тож, скоріш за все згодом він знову проявиться. Якщо не покинув місто, відчувши небезпеку.

– А недавній напад на мою студентку? Спроба викрадення. Це може бути пов’язано?

Нюхач задумався, але невизначено монув головою:

– Нічого виключати не можна. Відьма потужне джерело магії та життєвої сили. До всього, вона насолила нашому злочинцю, втрутившись в його плани. Тож… цілком ймовірно. Але водночас, мені здається він не настільки дурний, аби так підставитись. Тож, нічого сказати точно я не можу.

– Це не добре, – задумливо скривився Реймор, сповільнивши крок.

– Поки він якимось чином не проявить себе – ми навряд зможемо щось вдіяти. Лишається чекати.

Чекати звісно найпростіше. Але чи варто?

– Мені потрібно на кілька днів поїхати з міста, – промовив Реймор, витримавши задумливу паузу та спостерігаючи за юрбою дітей, що носились площею та намагались чи то продати свіжу газету, чи то зрізати гаманця у перехожих. – У справах. Сподіваюсь, що тим часом ти приглянеш за моїми підопічними. І зверни увагу на дітей, якими взагалі нікому опікуватись.

– В місті їх не так багато… До речі дивно, що наш зловмисних не почав з них.

– Так досить дивно, – погодився Стрейт, все ще не відводячи погляну від дітлахів.

– Буде виконано, лере Стрейт. Успіху у вашій подорожі, – кивнув Хью, розчинившись в натовпі так само швидко та непомітно, як нещодавно з’явився.

А Реймор Стрейт все ще лишився стояти, прилипши поглядом до безпритульників. Дійсно, навіщо було привертати увагу, якщо можна було почати щонайменше з тих, до кого нікому не було діла в цьому світі?