Розділ 22.1

Реймор Стрейт

У просторому світлому приміщенні на верхньому поверсі міського госпіталю стояв стійкий запах лікарських трав та дезинфікуючих настоїв. Вно мало чим відрізнялось від своїх братів в інших містах – світлі стіни, темна підлога, одинока картина на стіні, що певно закривала потріскану штукатурку. Затишку додавала хіба висока рослина з широким блискучим листям, що причаїлась в куточку хола.

Невисока повненька жіночка в білому фартусі та чепчику, з-під якого вибивалось посріблене сивиною темне волосся, та зі шваброю в руках спритно носилась між палатами. Чось тихо та спокійно пояснювала відвідувачам, що в цей час сиділи біля ліжок хворих, та мчала далі.

– Я не думав, що все настільки серйозно, – зображаючи каяття заламував руки міський цілитель, проте зиркаючи на всі боки, ніби в пошуках шляхів відходу.

На вигляд леру Ентоні Даллієру було не набагато більше ніж самому ректору академії, що завмер поряд і санітарці, що шурхотіла палатами приділяв уваги більше, ніж єдиному та, на думку самого Даллієра, безцінному цілителю міста. Проте, зовнішність могла й обманювати. Життя в невеликому містечку розбестило мага. Перевірки сюди не доїжджали, зазвичай. Тож можна було собі дозволити жити за власними правилами. І хоч до зустрічі з такою впливовою людиною, як Реймор Стрейт, цілитель явно готувався, але приховати явні ознаки розгульного способу життя все одно не вдалось. Не треба було бути геніальним слідчим, аби помітити неспростовні докази того, що цілитель не відмовляв собі в зайвій чарці, смачній їжі та повній відсутності фізичного навантаження. Не дивно, що він легко сортував пацієнтів та важливих і не дуже за статусом та розміром гаманця. Такі люди задарма себе не перевантажують.

Чи злився на нього ректор? Почасти! Та все ж більше гидував навіть стояти поряд. Особливо враховуючи той факт, що п’ять із десяти палат верхнього поверху займали зараз діти, що постраждали від нападу Морока.

– Ви могли б безпомилково це визначити, якби відвідали хворих на прохання їх батьків, – сухо і рівно повідомив Реймор, навіть погляд не скосивши на невисокого, повнуватого та спітнілого чоловіка, що все намагався чи то заглянути в очі впливовому відвідувачу, чи то спекатись його щонайшвидше. 

– Звісно, це моя помилка… – почав він, але тут же був перебитий.

– Що коштувала здоров’я дітям, – не обмежував себе ввічливістю Стрейт. – І могло б коштувати життя. Це не просто помилка, а злочинна недбалість.

Цілитель здригнувся, але за мить зібрався та скинувши голову, врешті-решто поглянув на Стрейта.

– Важі обвинувачення, звісно, мають підгрунтя, – проторохтів Даллієр, ледь стримуючи гидливу гримасу. – Проте ви ж також маг. І чудово розумієте, що вартість наших послуг не по кишені батькам цих… пацієнтів. Я не для того навчався п’ять років в академії, освоював магічні вміння, аби потім…

– Допомагати людям? Чи не в цьому полягає ваш обов’язок? – не став вислуховувати тиради цілителя Стрейт, вже розуміючи наперед, що почує від нього.

– Не задарма ж! – фиркнув Даллієр, набравшись хоробрості.

Якщо до цього моменту ректор Херенду якось стримувався, то тепер, коли єдиний міський цілитель, котрий отримував грошове забезпечення з казни королівства так відверто зізнавався в тому, що виконувати свої прямі обов’язки згоден лише за доплату, – розлютився. Повільно обернувся до цілителя, що розгубив останні краплини хоробрості і вмить зіщулився ще більше та виглядав тепер таким, яким був насправді: дрібним та нікчемним. В погляді ректора Херенда читались зневага та лють. І й без того спітнілий Даллієр смок ще більше та побілів на додачу.

– Я так і напишу в звіті його величності, – промовив Стрейт не голосно, але карбуючи кожне слово так, ніби забивав цвяхи в труну мага. – Що міський цілитель вчасно не повідомив про аномальну хворобу дітей у місті, спричинену магічним втручанням Морока, бо жадав за це доплати. Навіть цікаво побачити його на це реакцію.

Цілитель затрясся так, що його два підборіддя заходили, мов холодець.

– Не… не… не… варто турбувати… його величність… подібними новинами, – затинаючись мало не на кожному слові, пробелькотів Даллієр. – Я все виправлю. Діти отримають найкраще лікування та всю мою увагу. Кілька днів, і всі знову будуть здорові та повні енергії.

Стрейт не стримався та скривився, усвідомлюючи, що міський цілитель явно прогуляв половину пар в академії і диплом отримав за гарні очі та сякий-такий вплив його родичів. Звісно, подібна практика в академіях королівства зустрічалась мало не на кожному кроці. Не лише в маленьких академіях на периферії, але й у столиці. Хоча в столичній академії куди більше цінили знання, але й золотою монетою та послугами особистими ніхто не гребував.

От і випускались такі щасливі та пустоголові власники дипломів в світ, а потім… ну а потім траплялись такі ситуації, які доводилось виправляти тим, хто старанно працював та здобував знання.

– Ви не наближатиметесь до цих дітей ні на крок, – припечатав Стрейт, знову відвернувшись. – Їх лікуватимуть викладачі академії, – подумки додавши, що це ще й практика для його студентів непогана була б. – І звітуватимуть особисто мені.

– Але ж… це не вписується в жодні правила. Ви не маєтет такої влади!

– Не обговорюється, – кинув ректора таким тоном, що цілитель вмить замовк, ніби подавився заготовленими словами. – Чи ви жадаєте перевірити межі моїх повноважень?