Розділ 21.3

Втупившись у вичовганий сотнями кроків абсолютно різних підошв килим, я хаотично намагалась зрозуміти – хто? Хто той хтось, кому я була потрібна? Якщо не сам Мотредарі, то… то точно хтось, хто щонайменше здогадувався, що сталось з торговцем живим товаром тієї погожої літньої днини. Хоча, маю зізнатись, про наслідки навіть я не знала напевно. Зрештою, я не була впевнена, що навіть Світла сила почула мене. Думала… добре, я збрешу, якщо скажу, що думала про цього борова та той клятий день. Часом пам’ять мене повертала до нього в кошмарах, але я тієї ж миті вольовим зусиллям наказувала собі не думати, забути, і займала чимось руки та голову. Це найкращі ліки проти дурних думок.

І от хочеш чи ні, а мусиш повернутись. Правду кажуть, що незавершена справа тебе й з того світу дістане. 

Отже, якщо це не сам Мотредарі, то точно хтось, хто добре його знав. І мене заразом. І якщо підозрює мене в тому, що саме я прокляла вельможу, то цілком може послати за мною, хоч Клан Чорних примар, хоч пекельних хортів, хоч Морока. Останнє припущення вирвалось за інерцією та просто, як жарт. Але варто було добре подумати… все могло бути. Чи не могло?

Я заплуталась у всьому цьому і хотіла забитись десь під ліжко і просидіти там до того часу, поки відбудуть вечірні молитви і старенька настоятелька, а заразом завідувачка у нашому сиротинці, заспокоїться і піде відпочивати. Так я робила в дитинстві. Але навіть там мені вистачило розуму усвідомити, що сховатись – не вихід. Потрібно зрозуміти, що відбувається, та якось все це зупинити.

Я так задумалась, що не помітила, як Стрейт повернувся, проводивши свою давню дуже говірку та вдавано легковажну знайому. Наблизився зовсім тихо. А може то просто я була в настільки глибокій задумі, що не звернула жодної уваги на кроки, що наближались до столу. Напевно, саме тому ледь не підскочила, коли теплі долоні лягли мені на плечі. Несподівано, але так обережно, лагідно, ніби цим простим знаком, Стрейт намагався і заспокоїти, і водночас захистити мене. Мабуть, саме тому я не пручалась, не виверталась та не влаштовувала битву за власну територію та особистий простір, як робила зазвичай, а просто вдячно накрила його руку долонею. Надто інтимно. І якщо хтось би ненароком застукав нас у подібній обстановці та безпосередній близькості, то нічого доброго від того чекати не довелось би. Щонайменше, це породило б нову хвилю соромітницьких чуток та масних жартів в мій бік. Ще б пак. Над ректором же не пожартуєш відверто, а відьма… страшнувато звісно відьму чіпати, мало що в цих навіжених в головах, але й пропустити таку можливість повеселитись ніхто не зміг би. 

– Він скривдив тебе якось? – все ж порушив Стрейт таку зручну затишну мовчанку. 

І мені закортіло його тріснути за це, – так же добре мовчали.

А тепер це мовчання знову розбавлять спогади. Давнішні.

– Там діється щось недобре! – закусивши губу зі знанням справи, промовила Еллі, присідаючи на край ліжка.

Ліжка в кімнатах були однаковісінькі: вузенькі, однаково заслані синіми ковдрами поверх сірих простирадл, і в голові на одному куточку сторчма стояли подушки. Розділені такими ж однаковісінькими тумбами, на поверхні яких ніколи нікому не дозволялось нічого лишати. І якщо хоч одне з численних правил сиротинцю буде порушено, то ніби з під землі виросте сестра Тейра і відсипле тобі стусанів та змусить до самісінького світанку виконувати важку роботу на кухні чи у вбиральні. 

– Де? – присіла я навпроти, рівно так, аби бачили вхід у загальні спальні.

По обіді ми мали б йти на прогулянку в сад, заодно зібрати ягоди та фрукти, але я поскаржилась на живіт, бо страшенно не хотілось ставати до роботи, а Еллі зголосилась мені допомогти дістатись ліжка. Бо я “ледь сама ноги переставляла”. Принаймні, стогнала та причитала дуже переконливо. Настільки, що сестри виховательки занепокоїлись, не причепилась би до мене яка зараза, що покладе у ліжка всіх дітей сиротинця. А що як іще станеться щось… гірше?

Тож нас двох відпустили з полегшенням та знаками захисту Світлої сили за нашими спинами.

Роль я зіграла чудово, але якщо мене розкусять, то вже ніякі страждальницькі стогони мене не врятують від малини, після якої я чесалась так, ніби тиждень спала на проблошеному матраці. Треба бути уважним та не пропустити той момент, коли хтось навідається запитати про моє самопочуття.

– В тому кабінеті. Коли приїздить “великий благодатель та меценат”, – скинувши долоні до гори та закотивши очі, уміло скопіювала тон нашої настоятельки Еллі. – Туди водять дівчат. Іноді хлопців. Більшість з них просто зникає після того. Хіба це не дивно?

Дивно те, що я сама на це не звертала уваги. Зрештою, нас не так багато тут живе, меценат приїздить кілька разів на рік. Зрештою, з сиротинцю постійно хтось тікає. Тож, мало хто і зауважить на зникненні ще кількох. До мого сорому, я й сама уваги ніколи не звертала.

Та й навряд би звернула, якби не Еллі. І якби не холодок, що промчав вздовж хребта, від усвідомлення, що саме сьогодні вранці ця “свята людина” прибула з візитом у наш сиротинець.

– Думаєш… – почала я, але затнулась, не набравшись сили продовжити. 

– Поняття не маю, але нам було б краще не висовуватись, – підбила підсумок подруга.

Важко було не помітити її хвилювання. І легко її зрозуміти. На відміну від такого собі хлопчиська, яким здавалась я, вона вже певний час як перетворилась на гарну молоду дівчину. І старшою за мене була хіба на рік. А вже виглядала справжнісінькою нареченою. Не дуже висока, але досить ладна фігурою, з високими грудьми та тонкою талією, що не приховувала навіть халамида, що вважалась нашою формою. Довге світле волосся вона зазвичай збирала у гульку на потилиці, але варто було їх розпустити і погляд приковувала така краса. Але найвиразнішими були все ж очі – сині, опішені довгими, загнутими на кінчиках віями.