Розділ 21.2

Старанно дивлячись собі під ноги, я намагалась не звертати уваги на прикуті до мене погляди студентів, що завмерли з німим питанням на обличчі. Звісно, хто там що собі напридумував, я навіть здогадуватись не хотіла.

Порожня у вихідний день академія зустріла нас луною та поодинокими тихими голосами персоналу. Я спіймала себе на думці, що за роки навчання жодного разу не бачила Херенд таким – спокійним та мирним. Зазвичай студенти вносили деякий хаос, ледь їх збиралось разом більше за три особи. А оскільки часу на відвідини ще й академії у вихідні в мене не було, то застати її такою сплячою мені і не вдавалось.

– Мене відрахують? – не втрималась я від запитання, ледь нога ступила на першу сходинку масивних старих сходів з поручнями з темного відполірованими цілими поколіннями студентів дерева.

Стрейт зупинився, якось стомлено зітхнув та обернувся до мене впівоберта.

– Звісно, Мейв. Якщо ти й надалі будеш порушувати всі можливі правила, встромляти свою голову у всі можливі неприємності… Звісно, я не терпітиму такої поведінки навіть від такої талановитої відьми та відрахую її за особистим розпорядженням. Пробач, але в мене немає ані часу, ані бажання бігати містом та розшукувати тебе в ненайкращих його кварталах.

Мені одночасно закортіло перевести погляд і знітитись. Дивна суміш почуттів навіть для мене. Зізнатись, таке формулювання питання з позиції ректора звучало дещо… присоромливим. Спочатку він мене у кравчині шукав, потім у шинку. І щоразу я опинялась в певній ситуації, коли потребувала допомоги. А з іншого боку… Мене не відрахують! Принаймні зараз. Це головне. Найголовніше, так би мовити. Ну, а над власною поведінкою я вже якось попрацюю. Спробую, принаймні.

Радощі мене охоплювали трохи більше десятка сходинок, що ми долали вже в повній тиші. Потім уявила, якими будуть наступні плітки про мене і ректора… і тут вже захотілось вилаятись. Не можна було мене якось викликати не на очах у всіх студентів Херенду? Ну, чи лерою Квон передати? Чи зрештою… придумати щось, аби не плодити чуток про наші занадто близькі стосунки. Я може ще колись заміж надумаю вийти. Це сумнівно, звісно. Не сильно мені туди й кортіло. Але життя бентежне і непередбачуване. Мало яке безумство в голову прилетить.

– Тоді, навіщо ви мене викликали? – намагаючись не видати роздратування, запитала я.

Відповіді не було. Здавалось, що моє питання почули тільки стіни і статуї обабіч коридору до ректорського кабінету. Дійсно, навіщо щось пояснювати? Навіщо взагалі мені відповідати?

Хоча, справедливості заради, той же Уоткінс мені взагалі жодних пояснень ніколи не давав. Та він навіть мене за людину не вважав. Наші з ним розмови неминуче закінчувались ледь не скандалами. Диву лишається даватись, що він, користуючись всією повнотою влади, не відрахував мене ще два курси тому. Після першого нашого скандалу.

– Лер Стрейт, – піднялась на ноги спантеличена Тіра Квон, ледь ректор поривчасто відчинив вхідні двері та не сповільнившись ні на мить попрямував до кабінету. Завмерла тільки я. Не пам’ятаю, аби Тіра Квон хоч колись виглядала такою розгубленою. – Я намагалась пояснити, що вас немає… – продовжила вона, ледь не задихаючись від хвилювання. – Але мене не слухали…

Стрейт все ж зупинився, так не дійшовши до дверей. Спохмурнів, вп’явшись поглядом у свою помічницю.

– Я дійсно намагалась… – схлипнула вона, безпорадно вчепившись в поділ її звичної темно-синьої сукні.

Але подальші пояснення обірвались, варто було дверям в кабінет все ж відчинитись, а на порозі з’явилася висока білявка в дорожньому костюмі. Судячи з усього непростого походження. Таке не приховає ані дорожній пил, ані легка втома, ані простий на погляд костюм.

Вона була досить гарна. Приблизно того ж віку, що й Стрейт. Хоча я не дуже добре визначаю вік на око. Можу й помилятись. волосся попри те, що їй довелось подолати не малий шлях, прибране у просту, але охайну зачіску. Великі сині очі опушені довгими темними віями. Та й взагалі риси обличчя настільки правильні, ніби лялькові. Але найвражаючим був колір шкіри – білий, ніби молочний.

Загалом, поряд з нею навіть найгарніші красуні, котрих я знала, тепер здавались мені блідими і невиразними.

– Рей, любий, – усміхнулась вона, блиснувши рівними білосніжними зубами.

Жінка спритно та дуже плавно наблизилась та вмить повисла на шиї нашого ректора, звучно чмокнувши його по черзі в обидві щоки. Я все чекала, що Стрейт якось відсторонить її, осадить. Але ні. Він відповів такими ж теплими обіймами та ласкавою усмішкою.

І вмить ця лера мені перестала подобатись. Не знаю, звідки вона взялась та навіщо тут. Хто вона взагалі така… але мені страшенно захотілось аби вона відлипла від ректора та забралась туди, звідки приїхала.

– Радий бачити, – коротко кивнув Стрейт, озирнувшись на Тіру Квон та спокійно повідомив завмерлій від нерозуміння того, що відбувалось, жінці. – Все гаразд, леро Квон. Моя провина, що забув вас попередити про цей візит. Хоч навіть не сподівався, що він буде так скоро. Дозвольне відрекомендувати – лера Гейра Естер. Моя давня знайома. Сподіваюсь, що вона в нас залишить надовго.

Я почувалась чомусь зраджено і покинутою, стоячи під дверима забута геть чисто. Це якось образливо, коли твою репутацію плямують майже щодня, а за першої можливості кидаються в обійми “давньої знайомої”. І хоч в мене навіть жодної думки про ректора, як про чоловіка, до цієї миті, тепер мені кортіло вчепитись лері в ідеальну зачіску і повискубувати по волосині все її ідеальне волосся. Стрейт взагалі-то мій… ректор!