Розділ 21.1

Перші промені заспаного сонця розмальовували стелю рожевими розводами. Легкий, ледь відчутний вітерець вривався у прочинене вікно, тріпав тонку штору, шелестів аркушами, облишеними на столі.

Лера Тіра Квон втретє закликала до загального збору через гучномовець. Проте я не набралась сил навіть поворухнутись. Так і лежала, намагаючись знайти якийсь сенс у тих малюнках сонячним промінням на стелі. Все, що завгодно, аби тільки не пояснювати лерові ректорові звідки саме я знайома з Легардом Мотредарі та якого біса йому від мене треба настільки, що спромігся відвалити досить таки кругленьку суму клану Чорного крила за мою душу.

Насправді, я й сама не дуже розуміла, чому саме в мене він вчепився, як реп’ях в собачого хвоста. Сподівалась, що варто було мені полишити сиротинець та опинитись під захистом академії – він забуде про мене. Чесно кажучи, я про нього давно не згадувала. Виявляється, дарма. Про таких людей треба пам’ятати завжди.

Тихий стукіт у двері змусив мене здригнутись, повертаючись у реальність. Кліпнула, ніби тільки-но прокинулась. Розтерла обличчя долонями, намагаючись зібрати себе докупи.

Треба було все ж хоч трішки поспати. А не впасти на ліжко, стягнувши хіба черевики і так і пролежати до самого ранку, розглядаючи тріщину на стелі в кімнаті, де я прожила два з лишком роки.

– Мейв? – пролунало по той бік дверей. Брейт. Якийсь надто тихий, для його темпераменту. І навіть здається стривоженим. Чи то мені так хотілось би, щоб хоч хтось у цьому світі про мене переживав? – Загальний збір оголосили.

Ніби я глуха і не чую.

– Та облиш ти. – бурчав Рой. Його голос здавався ще тихішим, тож складно сказати, чи правильно я його розчула. – Може вона вже на плацу. А може і не ночувала в кімнаті. Дівчина молода. Гарна…

– Затули пащеку! – рявкнув Брейт, розгубивши витримку та забувши про стриманість.

– А що я не так сказав? – щиро здивувався реакції друга Рой. Мушу зізнатись, мене ця сама реакція здивувала не менше. – Хоча, ти правий. Цій відьмі тільки з демонами водитись. Мені досі ввижається той рожево-блакитний окрас, коли в дзеркало дивлюсь. С…

– Ще слово… – гаркнув Брейт, явно віддалившись від дверей.

От тільки скандалу мені під кімнатою і не вистачало. І так плітки ходять одна іншої кращі. Тож я ривком зістрибнула з ліжка та бігцем наблизившись до виходу ривком відчинила двері.

– Якого дідька тут відбувається? – замість привітань поцікавилась я.

Хлопці завмерли в півкроку один від одного, переглянувшись та вп’явшись в мене уважними серйозними поглядами.

– Ти ж наче до зіллєвара в помічниці напросилась, а не до некроманта, – пробурчав Рой, заробивши ще один похмурий погляд від Брейта і повний нерозуміння – від мене. – Вигляд маєш… наче тебе намагались видати за свою на кладовищі. – роз’яснив люб’язний чаклун.

– Дякую, – буркнула я, зітхнувши та усвідомивши, що відкараскатись від цієї парочки мені не вдасться. І відповідати на їх питання нічим не легше буде, ніж на питання ректора.

Тож швидко розвернулась, взулась, та зачинивши за собою двері буркнула, обійшовши завмерлих одногрупників, буркнула:

– Запізнюємось!

Не потрібно було оглядатись, аби зрозуміти, що вони крокують позаду, не відстають, але й не наздоганяють. Спиною відчувала німі запитання, що їм кортіло поставити. Але до самого плацу вони на це не наважились. А я… я все одно б і не відповіла. Зрештою, не впевнена, що взагалі маю право розголошувати хоч крихту з того, що сталось уночі. Тож відповідей вони все одно не отримали б.

До місця збору студентів Херенда ми дістались тоді, коли вже практично всі вишикувались. І хоч позіхали та виглядали так, наче їх на плац за ноги притягли, але мовчки чекали новин, що керівництво вирішило озвучити з самого рання у вихідний.

Ректор вже також прибув для виступу перед студентами, повільно обводив поглядом не надто рівну шеренгу, тож нашому тріо лишалось тихенько прослизнути в самісінький хвіст, заховавшись за іншими. Хоча, я дуже сумніваюсь, що наша поява залишилась непоміченою. Принаймні, варто було мені на мить підняти погляд на Стрейта, і здалось, що дивиться він просто на мене.

– Отже, любі мої студенти, – абсолютно спокійно та виважено заговорив ректор, і студенти вмить притихли, ніби навіть зіщулились. Надто вже загрозливим видався цей спокійний та виважений тон. – Як я встиг помітити, багатьом з вас не дуже сподобались нові правила академії. Дехто навіть… вирішив, що правила для того, аби їх порушувати. – Цієї миті я завбачливо опустила погляд, розглядаючи носки своїх черевиків, але від відчуття, що Стрейт дивиться прямо на мене це не врятувало. – Чудово розумію, що ви мали певне життя та обов’язки за минулого керівництва. Хтось звик гуляти на вихідні, хтось мав роботу, хтось… це все було. В минулому, – останні слова він промовив з таким натиском, що мені на мить здалось, що на плечі брилу впустили. – Нагадаю, що віднедавна на території Херенду діють нові правила. Вони є невід’ємною частиною навчального процесу. І якщо ви не бажаєте їх дотримуватись, то і навчання в цих стінах для вас стає неможливим.

На мить у мене щось ніби обірвалось всередині. В вухах зашуміло, а ноги та руки стали важкими та неслухняними. Відрахування?! Не може бути. Все лишень почало хоч трохи налагоджуватись. І куди мені тепер? Коли на мене полює цей… кнур Мотредарі?