Розділ 20.2

Взагалі, ідея з передачею органам правопорядку особливо небезпечного злочинця мені не дуже подобалась. На мене, краще б його в академії в підвалі зачинити в клітці для піддослідних монстрів і там допитувати з особливою жорстокістю. Але ректору така ідея не припала до душі. Високо здійняв пальця і сказав, що бойовий маг повинен дотримуватись всіх норм законів, інакше він і сам ризикує перетворитись на злочинця. І підвів фінальну риску:

– Здаси мені особисто основні норми, якими керується бойовий маг.

Я трохи скисла, після цих слів. В першу чергу тому, що я ті норми в очі не бачила. І тепер доведеться знову вчити і здавати… і взагалі…

І без того поганий настрій псувала ще більше й атмосфера в’язниці. Темний, похмурий, смердючий коридор між стінами з ґратів, які, здавалось, відгороджують нас від темних провалів в безодню. Майнула думка, що я могла б і в тому кабінеті почекати ректора. Але пригадався той змучений і нервовий слідчий. Навряд він горів бажанням мене терпіти. Якщо не виставив би, то задавив би своїм несхваленням.

До всього, після того, що я пережила зовсім недавно, з ректором воно якось спокійніше.

– Довго ще? – вже ледь перебираючи ногами від утоми, поцікавилась я.

– Прийшли, – рівно за мить до того, як Стрейт встиг відписати мені якесь кольке зауваження, промовив провожатий з невеликим магічним ліхтариком в руках.

Світла від того ліхтарика вистачало хіба на те, аби освітити його обличчя в наймоторошнішому ракурсі. Тож питань ставити більше не хотілось, попри свою нервозність і втому.

– Вважай це практикою перед входом в професію, – зронив Стрейт під брязкіт ключів та скрегіт  замків.

Тут мені страшенно кортіло ляпнути щось на кшталт “не так мені і кортіло тої вашої професії”, проте промовчала. Зрештою, я зголосилась, взялась, мені навіть десь це подобалось, тож як би складно не було, цю лямку тягти доведеться до кінця. Інше питання, який то біде кінець: навчання та практики чи мій, завчасний та трагічний.

Грати відчинились з натужним завиванням, ніби стогнали через те, що їх взагалі потривожили. Лер Реймор клацнув пальцями, створивши примітивний, але доволі потужний світловий пульсар та першим увійшов до камери.

– Прошу, леро магиня, – увічливо кивнув провожатий, ніби мене на аудієнцію до короля запрошував, а не у кам’яний мішок місцевих казематів. – Мушу вас зачинити. За правилами.

Мені аж сироти по спині пішли від перспективи залишитись тут, ще й зачиненою. Але я вичавила з себе усмішку і відповіла кивком. Не тому, що стала страшно зверхньою, а просто був якийсь острах, що голос може мене підвести.

Ляснули дверцята, знову заскреготав замок.

– Дайте знати, коли закінчите, – кинув на прощання наглядач та не отримавши жодної відповіді, попрямував собі далі коридором. Відчуваю, що йому абсолютно байдуже, що тут відбуватиметься та чим скінчиться.

Очі сльозились вже від паскудного освітлення та свербіли від утоми. І мені не одразу вдалось розгледіти чоловіка в чорному, що завмер в кутку на підлозі, обпершись головою на стіну. Темрява обійняла його так щільно та звично, ніби оберігала від зовнішнього світу. Дійсно, Чорна примара.

– Прийшли вибивати з мене свідчення? – першим заговорив він.

Голосу я не впізнала. Певно, це й був той третій чужинець, що не промовив ані слова в шинку. Голоси тих двох мені ще гуділи в голові, варто було заплющити очі і їх би я впізнала одразу.

– Навіщо? – знизав плечима ректор, вальяжно обпершись на стіну плечем та спостерігаючи за допитуваним згори. – Ти ж все одно нічого не скажеш, так?

– Не скажу, – хмикнув найманець і усміхнувся так широко і щиро, ніби це ми тут були в’язнями. – На додаток, годинку-дві і мене тут вже не буде. Тож… на ваш розсуд: витрачати цей час не безплідні катування чи піти собі в ліжечко і доспати цю неспокійну нічку.

Зізнаюсь, якась частина мене навіть відгукнулась повагою. Зовсім маленька. Бо більше мені кортіло бачити як він корчиться від болю за те, що намагався мене викрасти.

– Нічого іншого і очікувати не варто було, – хмикнув спокійно Стрейт, присівши навпочіпки навпроти в’язня. – Чорні примари ж славляться тим, що ніколи не здають своїх. Тому вони вважаються невловимими. Навіть, якщо кого і впіймають, то він за жодних обставин не скаже ні слова, аж поки його не витягнуть брати. Так?

У відповідь хлопчина, що тепер мені здавався моїм ровесником точно так само трохи зухвало усміхнувся.

– До всього “примар” вчать терпіти біль. Будь-який, навіть, найнестерпніший, здавалось би. Десь у твоє тіло вживлений амулет, що блокує магічне ментальне втручання. Так?

Найманець знову кивнув. 

– Багато про нас знаєте, – з деякою повагою, все ж промовив він. – Більше, ніж абсолютна більшість правоохоронців. Вражає.

– Сподіваюсь, що тебе вразить і наступне, – тихіше, але більш загрозливо заговорив Стрейт. – Також мені відомо, що Клан чорних примар не пробачає зраду. Карає не лише зрадника, а й усіх, хто йому хоч трохи важливий. І у катуваннях та жорстоких стратах вони найкращі.

Посмішка на обличчі хлопці трохи згасла. А ректора продовжив, як ні в чому не бувало: