Розділ 20.1

– Якого дідька ти взагалі не в академії?! – шипів, мов розлючений змій, ректор нервово розгойдуюсь з носка на п’ятку та заклавши руки за спину. – Чи правила для простих смертних, а не для особливих, як ти?

Прозвучало якось… образливо. Ніби не особливою назвали, а недолугою. Хоча, підозрюю, саме це й малось на увазі. І десь в глибині душі, я навіть була згодна з усіма неприємними епітетами, котрими ректор жадав мене нагородити в цю мить. Заслужила. Проте, зізнаватись в цьому не збиралась. 

Якого дідька? Та отакого ж. Вирішила допомогти і не залишати в біді людей, котрим зобов'язана… та багато чим зобов’язана. Але народилась певно під Зрадливою зорею, якщо всі невдачі та біди переслідують мене.

– Так вийшло, – абсолютно спокійно та намагаючись дивитись виключно осіб під ноги, буркнула я. Ненавиджу захищатись. Просто ненавиджу. Почуваюсь маленькою і безпорадною. Тож… – А ви? Яким чином ви опинились в тому домі? Переслідуєте мене?

На цих словах, я наважилась таки підняти погляд на співрозмовника. Настільки ошелешеного виразу обличчя я ще в житті не бачила. Зникнути б мені, поки не оговтався, але втілити в життя такий намір не так легко, коли ти у в’язниці.

Та ще й кімнатка невеличка, грати на єдиному вузенькому вікні. По всьому, це був чийсь кабінет. Стіл, кілька стільців та шафа напхана, в прямому сенсі цього слова, паперами та папками; наштовхували на цю думку, принаймні. До всього, власник кабінету не сильно дбав про порядок. Крім безладу в шафі, в наявності були паперові пакети з ковбасної лавки та крихти на підлозі. А стіл зберігав на собі відбитки сотень філіжанок кави.

Прибрати б тут. Але вголос я цього промовити не насмілилась. З ректора станеться, мене і долучити до виконання цієї задачі.

– Це замість подяки? – отямився нарешті ректор. Мені здалось, чи моє питання його трохи засмутило. Навіть не розлютило, що на мене, було куди зрозуміліше.

Навіть соромно стало.

– Звісно, дякую за допомогу…

– Порятунок твоєї дупи, ти хотіла сказати, – поправив мене Стрейт.

– Якщо вам так зручніше, – не бажаючи здавати позицій, знизала я плечима. – Проте, мене все ще цікавить, як? Варто починати почуватись ув’язненою?

Реймор Стрейт набрав повні груди повітря. Мені навіть здалось, що от зараз прорве його і накричить, як і варто було з самого початку цієї розмови. Утокінс той же репетував би вже так, що скло у вікнах потріскалось. А цей – ні. Аж незручно якось сваритись.

– Перевіряв чи всі студенти повернулись в академію, – цідячи слова крізь зуби, все ж вирішив просвітити мене керівник академії. – Виявилось, що не всі. І лер Пріт, дуже вчасно, згадав, що у декого зміна в шинку сьогодні. 

А, лер Пріт. Я дійсно йому повідомила куди прямую. Ще й пиріг пообіцяла. Певно, обіцянку виконати не вдасться. Ще й злючий на мене буде, що так його підставила. Казала, що швидко повернусь.

Я навіть не втрималась і важко зітхнула.

– І чому ти так зітхаєш? Згадала, що вже маєш роботу в академії і не треба тинятись ночами темними провулками?

– Та ні. Леру Пріту обіцяла пироги… – брови ректора так стрімко поповзли вверх, що я вирішила припнути язика і змінити тему. Поки він мене замість в’язницю в цілительску для душевнохворих не відправив.

– Ти…

– Навіжена?

– Це найм’якше визначення твоєї пустоголовості, – зітхнув ректор. – Гаразд, поки ми чекаємо дозволю цілителя на допит, можу поясних, як тобі вдалось вже спаскудити стосунки з Кланом чорних примар?

Я подумки повторила не дуже знайому назву. Звучало, навіть подумки, моторошно. Не скажу, що багато про них знала, тим паче до сьогодні жодного разу не бачила. Але відголоски про страшних і невловимих найманців чулись по всьому материку. І от сьогодні ректор розвіяв цю легенду, упіймавши того, хто на мене полював.

І не розповіси нікому. Бо доведеться тоді і то про те, як я, мов сосиска, на мотузці для білизни бовталась. 

– Поняття не маю, що їм від мене потрібно, – розвела я руками, відчуваючи, як напруга в кабінеті вмить спала.

Це добре. Бо  в мене вже так гуділи ноги, горіли вогнем руки і шуміло в голові, що стояти і далі вислуховувати нотації просто сил не лишалось. Тож я зробила те, про що мріяла вже давненько – сіла нарешті. На один з замусолених стільців для відвідувачів. 

– І жодних припущень? – прослідкувавши за моїми маневрами, уточнив Стрейт.

– Жоднісіньких, – підтвердила я, випроставши ноги та відкинувшись на спинку стільця.

О, нарешті. Спина також нила, виявляється. За тренування все ж треба взятись серйозніше. А то намітила в бойові маги, а сама…

– Зручно? – уїдливо поцікавився лер Реймор.

– Не дуже, якщо чесно. Але вже як є, – зізналась я. 

– Гаразд, ну вони щось же казали?

Я задумалась, намагаючись пригадати ті уривки коротких розмов, що не вивітрились з голови під час забігу.

– Ну… вони шукали саме мене. Але не знали, як виглядаю. Проте, знали де мене шукати в п’ятницю ввечері, – почала перелічувати я. – Мене намагались вбити, напевно. А… ні… Один, певно головний в їх тріо, сказав. що я потрібна живою.