Розділ 19.3

Влетіла в кухню, вчепивши лавку, на якій стояли пусті каструлі. Все з гуркотом та дзвоном посипалось на підлогу, але вже за моєю спиною. На мить майнула думка, що Гас буда злий, як всі поріддя темної сили. Але одразу ж її змінив висновок, що так хоч трохи затримаю переслідувачів. Не дуже. Судячи з того, як з якою відточеною майстерністю вони рухались, почувши моє ім’я, навіть і не помітять тих дитячих перешкод. І якого дідька я взагалі погодилась працювати сьогодні? І чому ця трійся приперлась саме сьогодні? І, найголовніше, що їм взагалі від мене потрібно.

За інших обставин я сама і запитала. Не в моїх правилах втікати від викликів. Але… поведінка лера Креттеля та внутрішнє передчуття штовхнули мене саме до цього необдуманого виключно інстинктивного вчинку. Втікати.

Всі ці думки промайнули в голові за кілька ударів серця, що колотилось в грудях, мов навіжене. Я почувалась загнаним зайцем, на хвості которого сидить зграя хортів. І все одно бігля стрімголов.

Маленька темна кімнатка між кухнею та виходом на вулицю. Найпростішим виходом було б кинутись вулицею до академії. Але здавалось, що саме цього і очікують від мене. І мені не втекти. Тож я кинулась і бік, шмигнувши в щілину між одвірком та старим полотном, що раніше було гобеленом, а тепер просто затуляло сходи на другий поверх.

Східці під ногами тужливо поскрипували. Цей звук мені здавався настільки гучним, що марилось, ніби його чуло все місто. Але, сподіваюсь, лише мені. Бо прислухаючись до того, що робилось позаду, крім гуркоту з кухні та криків, нічого не було чутно.

Гаразд, Мейв. Геніально-імпульсивне рішення дало тобі невеличку фору, але що тепер?

Річ у тім, що шинок лера Креттеля розташувався у стрій будівлі, в котрій давно крім мишей та павуків ніхто не жив. Колись давно, невеличку кімнату займав сам власник шинку. Але одружившись, знайшов більш підходяще житло. Тож і та єдина кімнатка тепер була пуста та занедбана.

Я навіть піймала себе на думці, що за весь час, що працювала в шинку, сюди підіймалась лише двічі. Раз виключно з цікавості, а другий – коли допомагала Зої скласти іспит, аби обстановка в шинку не заважала процесу списування. І на той час…

Я крутнулась на п’ятах та штовхнула одну з дверей, котра, якщо мені не зраджувала пам’ять, мала бути відчинена. І та, хоч і не дуже охоче, але піддалась.

В обличчя дихнуло затхлим смородом покинутого дому, а ж у носі засвербіло. Тільки розпчихатись залишилось до повного щастя.

Тож я рішуче затисла носа і вбігла в кімнату, зачинивши за собою двері на клямку. Якщо й додумаються, куди я поділась, то вона затримає їх хоч не на довго.

Так. Що далі? І тут мені прийшла в голову цілком логічна думка – я ж бойова відьма. В бій вступати, звісно, я ще не наважусь. Одного вдалого закляття для цього замало. А от кілька сюрпризів переслідувачам залишити можна.

Звісно, у повній темряві шукати щось, що слугувало б канцелярським приладдям, практично неможливо. Тож… Тож добре, що тут не прибирали вже багато років.

Пальцем по пилюці малювати, звісно, не найкращий вихід, але наразі єдиний. Зображення рун одне за одним спливало в пам’яті. Наносити їх виявилось швидко та легко. І вже скоро я мала: укріплені двері, пастку “заморожувач” біля входу та вже облюбоване всіма студентами нашої академії “Палюче закляття” біля одвірку.

Мала б більше часу, щось би придумала ще, проте за дверима почулись ледь чутні звуки швидких кроків. Згодом, грюкіт одних дверей. А потім і…

Дідько…

Я знову крутнулась на п’ятах, штовхнула стулку віконної рами, котра ледь не злетіла з завіс. І потихеньку вибралась на підвіконня. Ненавиджу висоту. Ненавиджу такі ситуації. Все ненавиджу.

Глянула вниз – калюжі на бруківці, у світлі ліхтаря виднілись скляні пляшки та ще якесь сміття. Невдало впасти на те все і нікуди мені вже не втекти. Тож я роззирнулась навкруги… В око потрапила мотузка для білизни, що була перекинула між будинками. Судячи з того, що вітер тріпав забуту на ніч білизну, вона мала б бути якщо не надійною, то хоча б не дуже слабкою.

Зрештою, а що лишалось? Тож…

Дотягнулась я до неї не з першого разу. Двері за спиною вже відверто тріщали. Ще трохи і переслідувачі точно будуть тут. Проте, вже практично втративши надію, мені таки вдалось дотягнутись до цієї клятої мотузки.

Тонка мотузка до палючого болю вп’ялась в долоні. Я ледь не зірвалась від несподіванки. І саме в цей момент двері таки, навіть з магічними щитами не витримали. З гуркотом впали.

– Ай дідько… Якого… Вб’ю… – зарепетував один.

Мені одночасно стало і страшно, і втішно. Підозрюю, щонайменше звичайна “палючка” спрацювала. А от друге, що я накладала на підлогу, вже ні. Бо варто було мені озирнутись, з вікна виглянули двоє. І на замерзлих вони не скидались.

Шкода. Цікаво, то я наплутала щось з руною, чи в них таки якийсь захист був. Зрештою, і те і те цілком можливо. Адже вони всі чудово знали, що спіймати мають відьму.

– Я її вб’ю, – волав все той же голос.

– Ні. Наказ був доставити живою.

– Тоді щось зламаю. За це мови не було.

– Заткнись, – роздратовано кинув той, що саме слідкував за моїми недолугими спробами втекти. – Блейк… – кивнув він тому, що мовчки стояв поряд.