Розділ 19.2

– Неси скоріше, – захекавшись, мов галопом місто перебіг, зачастив лер Креттель, розставляючи на барній стійці три запітнілих скляних келихи з елем. Такі він діставав лише для особливих гостей, іншим – дерев’яні. Адже скло в таких місцинах довго не живе. – Не стій.

Я ледь не спіткнулась від такої його поведінки. Можна подумати, що він вперше бачить багатих і нахабних відвідувачів. Так, такі тут бували не часто, проте ж бували. І такої трясучки я за ним не пригадаю.

– Це якісь ваші знайомі? – докладаючи зусиль, аби не оглянутись на трійцю, що розмістилась за швидко підготовленим столиком, запитала Креттеля.

– Не доведи Світла сила, обзавестись такими знайомствами, – закотив очі Креттель.

На нього це також схоже не було. По-перше, недолюблював він магію як таку. Побоювався. І щоб навіть для гарного слова просити її захисту… вперше чую таке взагалі. По-друге, так лер Креттель був людиною непростою. Тобто зі складним та небезпечним минулим. Побував найманцем у різних куточках королівства та потрапляв в такі ситуації, що часом дивуєшся, що взагалі вижив. І я не пригадаю нікого, кого він би боявся. Кажуть, навіть до мера нашого ногою двері відчиняв, коли той тягнув з дозволами на шинок в далекому минулому, коли Креттель наважився зав’язати з найманством та осісти на одному місці.

– Тоді що? – взявшись за ручки келихів, запитала я. 

– Нічого. Віднеси ель і не відсвічуй зайвий раз, – роздратовано чи то порадив, чи наказав власник шинку.

По всьому, від нього відповідей не дочекаєшся. Принаймні не зараз. Тож лишалось просто виконати доручення та сховатись на кухні, поки не підуть.

Але варто було мені поставити келихи на стіл, чергове запитати, чи бажають благородні лери, як один, що сидів найближче, спіймав мене за руку.

Рука його видалась прохолодною та мозолистою. Майнула думка, що така звикла тримати зброю. Тож навряд це чаклуни. Чи може не просто чаклуни. В дідька хто це такі?

Погляд сам собою чіпко пробігся по його обличчю, в спробі оцінити, хто саме переді мною. На вигляд не набагато старший за мене хлопець. Худорлявий, аж вилиці випирають. Засмаглий, чорнявий. За інших обставин, я б навіть назвала його привабливим. Проте зараз мені хотілось опинитись якнайдалі від нього. І від цього шинку, про всяк випадок.

– Дещо потрібно, – широко та відкрито посміхнувшись, повідомив той, що тримав мене за руку.

Мені від цієї посмішки та хитрого блиску в його очах, по спині холодний піт пішов. Я спробувала висмикнули руку, та де там.

– Я вас слухаю, – усвідомивши, що вирватись не вдасться, промовила я. Проте про всяк випадок, натяглась, мов струна, та приготувалась відбиватись. Всіма відомими і свіжовивченими закляттями.

– Ти місцева? – все ще посміхаючись та не послаблюючи хватки, запитав чужинець.

І я, не задумуючись ні на мить, чесно збрехала:

– Так. З дитинства тут живу.

Хлопець спохмурнів, посмішка сповзла з його обличчя. І разом з нею і вся привабливість кудись зникла. Тепер він здавався мені… хижим. Гострим і небезпечним.

– А звуть тебе як? – поцікавився все ж він, хоч інтересу до моєї особи явно стало менше.

– Тайра Бон, – так само оком не змигнувши, збрехала я.

Він чого незнайомець невдоволено скривився. Його хватка ослабла, чим я одразу ж скористалась. І навіть хотіла піти геть, проте наступне питання поставив інший гість з цієї дивної компанії, тож втекти непоміченою і не викликаючи підозр не вдалось.

– Дівчина тут працює, Мейв Кас, ти щось про неї знаєш? – підкріпивши питання гаманцем з монетками, поцікавився той.

Отакої. Я примружилась. 

– Працювала тут одна відьма на таке ім’я. Паскудної вдачі, сварлива. І страшенно ненадійна. Звільнилась на початку тижня. Мушу от замість неї у свій вихідний жили рвати за двох, – скривившись, поскаржилась я на безвідповідальну відьму.

– Відьма працювала в шинку? – скинувши брову, уточнив перший.

– Недоучена, тому що, – видавала я таємниці рудої безвідповідальної особи, що облишила мене тут одненьку нещасну. Майже розізлилась на неї, навіть.

– Он воно як… – протягнув другий. – Тож студентка?

Тож, мабуть, бовдуре.

Проте я знизала плечима.

– Не цікавилась я. Може студентка. А може вигнали з тої академії їхньої, тому й подалась десь у світ, як трохи грошенят назбирала. Я їй не нянька.

– Зрозуміло, – скрипнув зубами другий. І мені навіть від серця відлягло.

Я розвернулась, аби швиденько зникнути з їх очей, але мішечок все ж підхопила і кинула в велику кишеню в фартусі. Аби не викликати підозри. 

Не прискорюватись. Не бігти. До кухні дійду спокійно, а потім дам драпака…

– Мейв, де тебе в біса носить? – коли мені лишалось ще кілька кроків до дверей кухні, визирнув гас і заволав на все горло. – Печеня…

Дідько. Я озирнулась лише на мить, але й її було достатньо, аби усвідомити, що все почуто, висновки зроблені. Трійця вже скочила з місць з такою спритністю, що мені тальки допомоги Сили просити і лишалось. Тож зволікати часу не було.